Три хрестики Аліє

Аліє любила коней, але щоб ночувати в конюшні!.. Її ніс, звиклий до ніжних ароматів жасмину та лаванди, чи принаймні запаху степових трав, кривився, вдихаючи сморід стайні.

Солома теж було несвіжою – від неї тхнуло вологістю та легкою гниллю.

– Серед літа вони могли б вам, коники, і частіше міняти солому, або… застелити сіном, – сказала вона ніби до коней, але насправді Аліє просто необхідно було з кимось поговорити, бодай навіть із кіньми.

За зачиненими дверима було чути протяжні пісні козаків. «У них там, мабуть, і солома свіжа, і їжа пристойна», – зітхнула Аліє, поглядаючи на свій ледь надпитий кухоль кислого молока й кусень хліба, що принесла їй мовчазна похмура Фенька. – «Не кажучи вже про панну та Зборовського…»

Сяк-так скрутившись на соломі й накрившись своїм кожухом, Аліє зробила ще кілька ковтків молока, надкусила зачерствілу скоринку й примусила себе все це проковтнути.

«Ось лишень дістануся до Києва, тоді..». Але татарка ніколи не закінчувала цю думку, бо й сама не знала, що буде тоді. Київ уявлявся їй якимось дивовижним краєм, прихистком, що захистить її від несправедливості світу.

Приборкуючи свої думки та марення, Аліє скрутилася калачиком на соломі й спробувала заснути. Але сон під вигуки козаків і хитросплетіння власних мрій і страхів ніяк не приходив.

Натомість, чим голоснішими були вигуки козаків, тим неспокійніше робилося на душі в Аліє. Тепер у голову лізли розповіді Василя: про козака Дмитра, який утік на Січ після того, як до смерті забив свого сусіда просто в корчмі; про старого Івана Московита, який, коли вип’є, домагається всіх жінок без розбору; про Олексу Безрідного й Грицька Вибийноса, які не знали міри в пияцтві. Ці зірвиголови зараз гуляли за стіною, а поряд не було ні Василя, ні жодної живої душі, здатної захистити її. А про неї ж всі говорили як про «нечесну[6]», називали «татарською курвою», навіть коли були тверезі. А тепер із горілкою і без дядька Василя страшно уявити, що може трапитися. Почуваючись безмежно нещасною, Аліє лежала горілиць, примушуючи себе заплющити очі й перестати боятися.

Раптом у двері ледь чутно постукали.

Кров у жилах дівчини захолола, а серце на мить завмерло. Якщо підпилі козаки вирішили розважитися й згадали про втікачку з Татарії, за яку тепер нікому заступитися…

Двері скрипнули і одразу ж зачинилися. До стайні хтось увійшов. Одразу збагнула, що гість прийшов сам. Та й заходив дуже тихо, навшпиньках, ще й навіщось постукав у двері так ввічливо, ніби боявся порушити спокій дівчини. Злодій би не стукав.

Аліє, яка звикла до темряви, що ледь-ледь освічувалася місячним сяйвом через вузеньке віконце, розгледіла обриси середнього зросту чоловіка, убраного в короткий жупан і штани. Шапки на голові чоловік не мав, натомість довге волосся було зібрано на потилиці в хвіст. Аліє не бажала ризикувати. Рука її стискала рукоять кривого кинджала, а сама вона затаїлася й чекала.