Три хрестики Аліє

– Як почуваєшся, панно Агнешко? – схилився в поклоні один із вершників, убраний по-похідному, але значно вишуканіше й дорожче за своїх супутників, проїжджаючи повз відкрите вікно ридвана.

– Ця дорога зводить мене з розуму! – жалісно скривила носа дівчина. – Вже не можу дочекатися, коли ми пересядемо на корабель.

– Не зовсім корабель, ясна панно, – ніби виправдовуючись потупив погляд вершник. – Ми пересядемо на козацький човен, тільки лиш проїдемо пороги. У цих диких краях і пристойного судна не знайти. Та ти не турбуйся – для тебе, милостива панно, ми створимо найкращі кондиції!

– Сподіваюся, бо від цієї дороги мене нудить!

Вершник ще раз шанобливо вклонився і від’їхав.

– Скільки нам ще їхати до Перекопу?

– Півтора дні, пане Зборовський, – відповів козацький ватажок, поважний чолов’яга з понівеченим хворобою обличчям, який очолював процесію.

Шляхтич насупився й кивнув.

– А до Запоріжжя?

– Не менше тижня.

– Лиш би кляті татари дотримали обіцянку, – сказав він крізь зуби, кинувши погляд на роз’їзд розкішно вдягнених татар. Це був загін, який Халіль-бей направив супроводжувати польських делегатів до Січі.

Козак насупився й нічого не відповів, а лише окинув недовірливим оком кримських супроводжуючих.

– Святий Боже, ти мене налякала! – натягнув повіддя Зборовський.

Мало не під копита коня кинулася дівчина. На вигляд це була русинка – по-русинськи вдягнена, світлолиця, з брунатним волоссям, заплетеним у довгу, перевиту голубою стрічкою косу. Лише зросту дівчина була маленького, як буває в татар, і ледь розкосі очі двома темними вуглинками горіли на круглому лиці.

– Що ти за таке бісове дівча?! – скричав пан Самуїл Зборовський польською.

Аліє перелякано мовчала, підшукуючи слова, які уперто не приходили в голову. Процесія з’явилася для неї несподівано, з-за гори, тож вона ледь устигла зметикувати й зістрибнути зі свого жеребця, одразу по тому кинувшись під ноги самому Зборовському, якого розпізнала по одежі.

– Хто ти й звідкіля? – вже лагідніше українською спитав козацький отаман.

– Я бранка. Роксолана. Утікачка з татарського полону. Ви ж мене тут не кинете? – тремтячим голосом розіграла вона спектакль, боязко покосившись на татар, що стояли поодаль.

– А чи це не твоя подруга там на дорозі з перерізаним горлом лежала? – суворо продовжував Зборовський.

– Моя, – опустила очі долі Аліє.

Вона товклася на місці оточена суровими вершниками, не знаючи куди подіти руки й як приховати рум’янець, який з’явився на її щоках від сорому – благородна татарка не звикла ось так просто розмовляти зі сторонніми чоловіками. Та ще й коли мова зайшла про Марину…

– Ми разом тікали від одного аги, – продовжувала дівчина. – Я в нього цілих п’ять років прослужила, він мав би вже скоро відпустити мене на волю… а тоді він збіднів і вирішив продати мене в Бахчисарай, якомусь реміснику. І Маринку…