Льонтом. Дороги і люди

Дорога сама приведе

У дитинстві я міркував собі, що ровером можна легко доїхати до Коломиї, а мотоциклом — до Чернівців чи Івано-Франківська. Автобуси не рахувалися — не самостійно. Про можливість їхати далі я не думав. Та мотоцикл мені тоді ще й не снився, а ровером за межі села виїздити не випадало. І ніби такі подорожі здавались можливими, але була ще одна перепона — дороги не знав.

«Добре от тому чи тому шоферові, бо знає. Та й усе пам’ятати треба: як куди їхати, де звернути... До Коломиї то зрозуміліше, але до Чернівців так далеко і стільки поворотів усяких», — приблизно таке тоді думалось. Це були часи, коли я не знав інших доріг, окрім сільських, в кращому разі шутрованих, і асфальтованої центральної. У Коломиї бував частіше, а до Чернівців їхалося хіба раз у рік — на Калинівський ринок. Звісно, я бачив ці дороги до міст, але ж не знав їх, а в селі треба знати кудою йти і куди повернути. Там немає поняття «траса» і більшість вуличок рівноцінні.

Отже, я собі думав, що має бути знання первинне, глибоке й самодостатнє. Знати дорогу до Чернівців, припускаючи, що нема автостради, мапи, дороговказів — це наче дивитися телевізор і розуміти, як він влаштований. Я вчився на фізичному факультеті й приблизно уявляю собі це барахло. Але як точно відбувається перетворення сигналу, отриманого антеною, аж до кольорового зображення на екрані, я не знаю (звісно, це можна списати на те, що я горе-фізик або ж фізик, а не телемайстер, та все ж... телевізор дивляться навіть гуманітарії). Тим більше, я не здатен пояснити, як зроблений звичайний транзистор. Не як влаштований, а саме зроблений. Простіше кажучи, в разі потреби я не зможу його виготовити ні самостійно, ні з допомогою добрих друзів. Я нізащо не склепаю навіть звичайної лампочки-сотки. Зате можу витесати топорище, засадити город і прийняти пологи в корови, якщо аж так спотребиться. Впевнений, що здатен збудувати який не який, але дім.

Користуючись Інтернетом та мобільним зв’язком, за деякими критеріями я знаходжуся одночасно ще й на рівні доби Відродження чи Середньовіччя. У своєму двадцять першому столітті я розумію значно менше, ніж знаю. Виявляється, нам потрібно не так багато.

Рухаючись чотири з половиною тисячі кілометрів на південний схід, ми користувалися всього лише кількома паперовими мапами. Як вдаватись до крайнощів, то достатньо було б лиш уявлення про країни та міста, де збираємось побувати, вміння читати кирилицею і латинкою або ж просто спілкуватися з людьми. «Язик до Києва доведе», — приказка вигадана паломниками, коли ще дороговказів не було й близько.

Вдруге чи втретє перечитую Толкінового «Го-біта». Сам дивуюся, чому знову повертаюсь до дитячої казки і собі ж таки пояснюю, що якраз казки і потребую. Особливо такої, де маленький домосида Більбо Торбин зривається в дорогу, аби ледь живим згадувати затишну нору, куди ще треба повернутись. Не менше за свої справжні люблю розглядати мапи вигаданого толкі-нівського світу: Імлисті гори, Морок-ліс, річка Бистриця (як у Франківську) і Драконове Пустище, куди йдуть, хоча й хочеться туди менше за все на світі. Мапи прості, як двері. Приблизно показують, що в якому керунку, але й цього досить.