На зеленому острові (збірка)

— Господь святий з нами! — сам собі озвався селянин, і стала в нього така манісінька душечка.— Це ж сам чортяка!..

Та як ухопить ноги на плечі, та як дремене поляною до села, а там людей поскликав й усім розказав, що бачив чорта в лісі. Збіглося хутко все село, а той дядько таку дивину розповідає, та сам ледве дух відводить. Взяла геєнчан завзятість; вхопилися вони за зброю, яка в кого була напохваті: той — косу, той — мотику, сокиру, вила, або й ціп,— і всі разом пішли на того чорта. Селянин, що ту відомість приніс, з старостою йде попереду, а за ним все село тягне до лісу.

Тим часом нечистий, зачувши гармидер та вигуки, вмить вибрався на дерево. Був же то не чортяка, а звичайна велика мавпа, що втекла з панського саду. Пан Пута привіз того звіря, тоді ще по наших землях мало знаного, з чужих країв і в своєму замку тримав його про забаву.

Якось мавпу лишили без догляду,— от вона видралась до відчиненого вікна, з вікна скочила до садового муру й, таким чином, ніким не помічена, втекла з саду. Потім побігла до річки, перебігла міст й проскочила на другий беріг до лісу. Там на поляні з'явилася перед селянином й налякала його мало не на смерть.

Тепер, повиснувши на вітах, отой вигаданий чорт розглядався на юрбу, що наближалася до лісу. Люди, вийшовши на прогалину, принишкли. Обережно оглядалися довкола, шукаючи чорта; бо ж добре, коли ще він один, а може там з ним ще й інші лихі духи!

— Аж ось, осьде він! — зненацька закричав ватажок й показав на ялинку, де між вітами сиділо щось темне. Тремтячи з переляку, всі односельці побачили чорну тварь з вишкіреними зубами. Тільки на мить вони отетеріли, а потім враз вибухнув грізний рев, і всі кинулись до дерева. Мавпа, як блискавка, метнулась по вітах нагору й умостилася на безпечній верховині.

А долі селяни обступили дерево, гукали, верещали, стукали по стовбуру, але ж диявол спокійненько сидів у густих верховіттях й тільки клацав зубами. Що ж тепер? Добра порада була дорога. І спало на думку деяким мудрим головам, щоб підтяти дерево: впаде дерево, впаде й сатана! Враз взялись за сокири й почали рубати. Нетривало довго,— дерево затріщало, похилилось і впало на прогалину. Але ж ледве зрубане дерево почало ще тільки хилитись,— мавпа шусть! — і вже була на другому.

Почали знову: підступили до другого дерева, зрубали й його. Та тільки почало й воно падати, мавпа перескочила на третє.

— Е, ні! Стривайте! Так нічого не втнемо! — озвалися інші розумні.— Як не візьмемо в каміння, не заб'ємо чортяки!..

Враз охочі руки назбирали каменюк і всі почали влучати чорта. За якусь хвилину гострий камінь дістав бідну мавпу по спинці. Вона знепритомніла, заточилася, пустила гіляку й упала додолу. Люди завищали. А тим часом «диявол» гупнув на землю й швидко сконав. Стали над ним і почали радитись, що ж з ним робити далі?

Розсудив староста: вже як у панському лісі чортяку забили,— то треба панові його й віднести. А хто знає, як їм пан за те подякує? Можна сподіватися й полегшення праці, а може й зменшить податки, яких так багато було накладено на вбоге село?!

Вирішено — виконано. З обрубаних гіляк зробили нари, на які й хотіли навантажити убитого чорта. Тільки тепер найсміливіші наважились до нього доторкнутись. Але він вже захолов.

Поклали його на носилки листям прикрили й понесли славним походом вниз поляною, а далі — через місток — на другий беріг, до панського двору. Велика громада цікавих з приказу старости зосталася біля воріт, а ті, що несли, в купі з старшими громадянами подалися у браму. Їх пропустили брамою, а коли вони вступили у двір, аж — їм таке щастя! — сам найясніший пан, найвищий суддя іде двором.

Староста з старшими низенько уклонилися й звеліли покласти носилки. А далі говіркий староста почав докладну промову до пана про те, яка їм трапилася пригода. Розповів і про завзятість геєнчан, й про знищену небезпеку, й про вбитого чорта.