Сокіл і Ластівка
- Автор: Акунин Борис Чхартишвили
- Серия: Пригоди Ніколаса Фандоріна #4
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-3450-8
- Переводчик: Олександр Михед
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сокіл і Ластівка». Краткое содержание книги:
А Ніколас думав зовсім про інше. Про те, що дистанція в триста років, цей неймовірно довгий термін, насправді набагато ближчий, ніж нам здається. Вервечка поколінь зовсім коротка, вона простягається з сучасності в минуле без особливих зусиль. Ось тут, за примхою долі й обставин, зібралися прямі нащадки трьох мисливців за скарбами, які відвідали острів Сент-Моріс (або, як тоді його називали, «Сент-Моріц») у 1702 році. Вервечка замкнулася, час повернувся назад.
Скільки ланок віддаляє його самого від пращурів тієї доби — петровського дипломата Микита Корнійовича Фондоріна чи його німецької кузини Петиції фон Дорн, про яку в сімейних хроніках глухо згадується, що вона зникла десь у заморських землях? Він порахував, загинаючи пальці. Вісім поколінь, всього лише вісім!
Пронизливі крики, що долітали згори, змусили магістра підняти голову. Під склепінням, що темніло, ганяв колами Капітан Флінт. Бідолашного птаха, певно, перелякали постріли.
— Та, — сказав ламким баском хлопець з червоним волоссям, — може, досить патякати? Давай зав'язувати, га? Заберемо твоє довбане золото і нарешті звалимо звідси. Я цей острів більше бачити не можу!
— Щастя, що скарб знайшов я. — Фреддо скрушно подивився на сина. — Ти б на таємницю роду Поганів точно, як ви кажете, забив би. І тобі начхати, що твої діди і прадіди жили у жебрацтві і злиднях, відмовляючись від усього заради цієї великої мрії! Тобі б тільки тусуватися та за дівками бігати. Але тепер, синку невдячний, скажеш таткові спасибі. Найкращі тусовки і класні дівки усього світу будуть твоїми. Найвищого рівня!
— А мене мій рівень нормально влаштовує, — огризнувся юнак. — Ну що, я лізу в шахту чи ти сам?
— Сам. Далеко спускатися? — запитав Фреддо у Ніколаса. — На самісіньке дно?
Тут настала мить реваншу. Не приховуючи зловтіхи, Фандорін відповів:
— Найкращі тусовки і класні дівки обійдуться без вашого спадкоємця. Скарбу внизу немає.
— Як немає?! — скрикнули всі, включно з тіткою.
Хоча не всі — неромантичний тінейджер вишкірився:
— Прикольно.
Микола Олександрович посміхався.
— Знайти сховок мені допомогла одна лічилка…
— Знаю, — перебив Логан. — Вона в нашому листі є. Ви добряче розгадали про стриб-скоки і про брус із бруском.
— Про «макітрою в дашок» я теж розгадав. Це значить: скільки не стрибай, все одно ні з біса не отримаєш. Хоч макітру собі розтрощи. Порожній ваш сховок. У скринях немає нічого. Хтось витягнув звідти золото багато років тому. А скоріше за все, ніякого скарбу там взагалі не було. Хибний слід.
— Не вірю! Не вірю! — завищав Фреддо. — Це ви від безсилої злості набрехали! Дурно і мілко! Хотів я видати вам особливу винагороду за метикуватість, а тепер хрін вам! Хлопче, тримай їх на мушці. Я спускаюся.
Коли він під дзижчання електродвигуна зник у колодязі, Філ упівголоса запитав:
— Правда, чи що?
Ніколас кивнув. Тоді джерсієць затрусився від реготу.
— Ох, куме дія… Я думав, що ніколи більше не зможу радіти життю… Коли він дістав свій папір і я зрозумів, що нас ошукали… Ой, дякую Тобі, Господи!
— Допоможіть, будь ласка, — попросив Фандорін нотаріуса. Вони вдвох перенесли тітку в крісло.
— Там зовсім-зовсім немає нічого? — пошепки запитала племінника міс Борсхед, коли ця делікатна операція скінчилася.
— Тільки потрухла деревина. Ну і нехай. Для науковця головне — дістатися до суті. Навіть якщо такої не знайдеться.
Ніколас заспокійливо посміхнувся бабусі. Мсьє Міньйон понуро підбивав баланс:
— З одного боку, я зазнав суттєвих збитків. Але менших, ніж містер Делоні, оскільки розважливо не брав каюту «люкс» і не шикував. Моя нервова система зазнала шоку. Але я залишився живим. Я опинився в юридично дражливій ситуації. Але містер Логан при свідках пообіцяв не вчиняти нам позову. Це можна розцінювати як публічне і відповідальне оголошення про наміри…
З жерла пролунало далеке утробне ревище. Певно, нащадок штурмана дістався до скринь.
Делоні знову зареготав.
— От вже й не думав, що отримаю стільки задоволення, не знайшовши скарбу! Макітрою в дашок! Ха-ха! Чого такий кислий, синку?
Джордан почухав дулом револьвера свою бандану.
— А мені по барабану. Головне, що ми тепер звідси звалимо.
Коли з діри виплив Фреддо, він схожим на примару. Сірі губи тряслися, по щоках текли сльози, а з-під сивуватого волосся точилася кров.
— Що з вами? — запитав Ніка.
— Головою вдарився, — відповів Фреддо і заплакав.