Нищий Король [СИ]

— Дедушка! — позвал старика король — тесть, боясь, что бы не вышло чего плохого — Это муж моей младшенькой, Закатиглазки, зять мой.

— Звідки мені б його знать? — Дед нетрывно смотрел на Короля Многоземельного — Ви ж мене, навіть, на весілля не запросили, стидались рідного Діда!

— Всё же это была королевская свадьба, — напомнил король — тесть — событие международного значения, как тебя можно было пускать туда? Ты бы, обязательно, что — нибудь учудил.

— Так, — согласился Дед — утнув би, та може, воно б і накраще було, коли б я весілля розстроїв, то не було б у тебе такого зятя, який тобі у нічних жахіттях мариться, та донька твоя не поцупила б горшик із золотом і він би мені дістався! — последние слова Дед выкрикнул, злобно клацнув зубами и ударил клюкой по столу.

Король Многоземельный, которому сразу не понравилась хитрая физиономия Деда, оттолкнул старика от себя, выразив своё мнение о нём парой скверных слов.

От толчка Деда отнесло на пару шагов назад, но упёршись клюкой в пол, он крепко зафиксировал себя.

— Та ні, — засопел Дед — я вже цього пройдисвіта, колись бачив. Але де саме? — он поскрёб в затылке — Ніяк не можу пригадати. Але ця наглюча пика добре запала мені у пам» ять. Довжелезна космата борода, таку не забудеш. Але де? — он опёрся всем весом на клюку, задумчиво разминая пальцами нижнюю губу и, вдруг, подпрыгнул, да так, что с него свалилась твидовая кепка — Згадав! — закричал он — Згадав! Сорок років тому, я придбав собі діляночку, та почав будувати маленьку хатинку, хотів там оселитись, та для цього, по — перше, вирішив огородити свій маєток парканом. Добрий паркан зробив, високий, із товстих дошок, дійшла справа його фарбувати, тож і вирішив я винайняти пару наймитів, хай вони пофарбують, а я, тим часом, до міста з'їзджу, бо всі цвяхи вийшли, треба ше купувать, думав, як повернусь, то паркан, вже, й обсохнуть встигне. Тож найняв я двох батраків, вони тинялись навколо, байдикували, дав їм фарбу, разчинник та пензлі, наказав, до вечора, коли я повернусь, шоб усе було пофарбоване, та шоб якісно, бо, як мені не сподобається, грошей не отримають. Та шо воно вийшло! Не встиг я від'їхати за ближню річку, як мене обігнала якась вантажівка, у кузові якої я встиг помітити діжку із фарбою, яка видалась мені дуже знайомою. У мене, аж, серце, похололо! Я, відразу, повернув свого віслюка назад, та галопом поскакав на будмайданчик. І шо я там побачив? Два ледарі, яких винайняв, замість роботи, торгували моїми ж пензлями! Ні фарби, ні розчиннику, вже, не було! Я, ледь встиг, схопити обох! Гроші, шо вони заробили за свою злочинну комерцію — відібрав, але їх не вистачило б і на пів діжки фарби, не кажучи за розчинник! Тож я затягнув цих злодюг до себе на ділянку, прив'язав обох, та всипав їм таких різок, шо вони верещали, як навіжені, звинувачуючи один одного, немов би це полегшело катування. Та нарешті, надвечір, я притомився, та пішов відпочить, шоб, наранок, примусити цю босоту відпрацювать гроші, яки вони заробили на моїй фарбі, але обидва негідники за ніч перегризли мотузки і втікли. Із тих самих пір я тільки і мріяв, шоб доля звела нас ше раз. І ось, заходжу я сюди і шо бачу? Один із тих пройдисвітів сидить за королівським столом, як так і треба. Шо, думав я тебе не впізнаю? — Дед ткнул прорезиненным кончиком клюки в плечо Короля Многоземельного — Хай сорок років із тих пір минуло і тоді ти ше був малий, але твою бороду я добре запам» ятав!