Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

"Коли в кого серце тужить за людиною, — нехай іде на війну: там він скорше, як деінде, знайде людей…" — так починаються спогади Валентина Сім'янціва, козака 2-ї чоти кінної сотні Богданівського полку, пізніше — 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

"Наша сотня, — розповідав Сім'янців, — це була велика родина, і коли говорити про побратимство, то в нашій сотні це почуття знайшло майже завершення".

3-тя сотня ділилася на "квартири" — по 4–6 чоловік. Кожна з них мала свої особливості: в одній гуртувалися невтомні співаки, в іншій — ті, що "занадто не цуралися" прекрасної статі, а в третій — ті, що завжди лізли вперед…

Звичайно "квартира" мала старшого. Його ніхто не обирав, він ставав лідером само собою — без голосувань та інтриг. Ці люди були моральними авторитетами і "загальним сумлінням сотні".

Такою совістю в "квартирі" Валентина Сім'янціва був Іван Пасько. Коли після бою чи переходу вечеряли, він завжди головував за столом. Був Іван талановитим промовцем, тож і до кожної чарки вмів приговорювати. Пасько завжди пропонував випити першу чарку герою дня — тому, хто першим врізався у ворожу лаву, здобув кулемет чи знищив кількох ворогів.

Герою кричали "Слава!", а він мусив у деталях розповісти, "як воно було". Товариші щиро раділи успіхові один одного. Якщо за день ніхто особливо не відзначився, то першу чарку випивав Іван.

Траплялося, що Пасько когось обносив. "Це була кара, страшна кара", її мало хто чекав — своєчасно "змивався із квартири". З'являвся лише тоді, коли подвигом відновлював свою репутацію. А тоді вже отримував від старшого першу чарку — і все забувалося.

Одного разу двоє хлопців із "квартири" Сім'янціва під час атаки затрималися за кущами. Це помітили товариші. На вечерю хлопці вже не прийшли…

Невдовзі штаб послав їх із донесеннями. Під час виконання завдання вони втрапили в халепу, з якої вийшли героями: розігнали близько 20 червоних, які були їх оточили. Під час короткого бою вбили чотирьох напасників. До сотні повернулися з трофеями: чотири шаблі, чотири рушниці, два револьвери, двоє коней із сідлами та розбитий бінокль. Один із хлопців, Яків, все бідкався, що під час сутички прострелив бінокль, "але перша чарка загоїла цей жаль" і помирила їх із товаришами. Лише тепер вони пояснили, чому спізнилися до тієї злощасної атаки: не потрапили одразу на брід. Тепер їм охоче повірили.

Першу чарку часто пив Андрій Переведенець. Він уславився тим, що ніколи не кидав на полі бою пораненого чи вбитого товариша, а завжди виносив його, та ще й сердився, коли хтось мішався до того, намагаючись допомогти. Це була його, Переведенця, робота.

Щоб заробити першу чарку, відчайдухи йшли на різноманітні ризики, які називали забавками. Так, під час відходу частини, дочекавшись, коли відступить і ар'єргард, вони маскувалися (звичайно за останньою хатою) і чекали, коли червоні вилізуть на цей край села. Несподіваний наскок на більшовицький роз'їзд, черга з кулемета, іноді кілька гранат — і дужі коні виносять їх на безпечну відстань.

"Чи повірив би я тоді (та й тепер), — писав на еміграції Валентин Сімянців, — що може бути на світі краще, як у нашій сотні?"

Справді, кожний Чорношличник готовий був усе віддати, аби тільки лишитися серед товаришів.

Козакування у 3-й сотні Чорного полку багатьом дало "на решту життя радість прожитого"…

1948 року Сім'янців часто зустрічався з генерал-полковником Михайлом Омеляновичем-Павленком. Не раз згадували про Зимовий похід. На прохання колишнього командарма і почав писати Валентин Сім'янців спогади про Зимовий похід.

Писав — і перед ним знову оживали побратими. Встав із могили Андрій Звоник, який під час звільнення Тульчина на початку травня 1920 року отримав чотири кулі — "за всіх нас дістав". Встали богданівці Расич, Гриць Українець, Шапар, Терешко, Балакшій, Ярмак, хорунжий Бубон, поручник Шенгур, встали й інші товариші, обтрушуючи землю… І сотенний 4-ї сотні полку Чорних запорожців Бурба, який водив своїх козаків в атаку легко і бравурно.

Згадав Валентин і медсестру Анет із відділу поворотного тифу, яка сховала його зброю і одяг — щоб більшовикам не дісталися. І лікарів Шапіро та Чекардековича з Тираспольського військового шпиталю, які намагалися повернути Валентина з того світу. І медсестру Марію з відділу плямистого тифу, з якою подружилися, а як стало легше, то й кохалися…

А як забути Филимона Бушанського, який врятував йому життя в Умані в січні 1920 року? Чи справедливого та дотепного Івана Паська?