Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

1966 року в Чикаґо вийшла книга хорунжого полку Чорних запорожців Юрія Артюшенка — "Події і Люди на моєму шляху боротьби за державу. 1917–1966". У червні він вислав книгу кубанцеві Василеві Проході, з яким колись навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах. Зробив і дарчий напис: "В. Панові колезі-інженерові В. Проході на спогад нашої боротьби за державу".

Якось без ентузіазму зустрів цей подарунок кубанець, хоч і переконався, що сотник об'єктивно описав події, учасником яких був. Але деякі висновки були Проході не до шмиги. Він їх вважав "пропагандивно-агітаційними".

Прочитавши книгу, Василь Прохода взявся писати рецензію. "Таких, як Артюшенко, були тисячі в українській армії і десятки тисяч серед повстанців, — писав він. — Вони всі не з якогось примусу, але щиро чи то зі свідомого переконання, чи підсвідомо-інтуїтивного стремління не мріяли, не займались словесними суперечками, а діяли, боролись, здобували і… втрачали. Чому? Бо із правдивого шляху, який указала інтуїція національного пробудження 1917 року, вони збивались на манівці розумових пересвідчень чужої мудрості. Характерним для збройної визвольної боротьби України 1917–1922 років є те, що вона не мала власного національного плану та керівників, яким мало бути властиве передбачення наслідків кожного чину та стратегічне почуття… Весь визвольний рух відбувався з індивідуальної ініціативи його учасників… При цьому виявлялись надзвичайна відважність та самопожертва для загального добра. Борці діяли поза межами болю, силою духу перемагали всі фізичні перешкоди і здобували, але лише тимчасово, бо не були об'єднані у своїй чинности та підпорядковані розумному проводові, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції, яка витворилася в історичному культурному розвитку нації".

Не сказав Василь Прохода, чи був той "розумний провід, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції". І що робити, коли цей запаморочений чужими вченнями "провід" від початку боровся з українськими збройними формаціями, які творилися "знизу" на основі національної традиції? Мова і про Вільне козацтво, і Запорозький корпус полковника Петра Болбочана, і Запорозьку Січ Юхима Божка, і полк Чорних запорожців Петра Дяченка. Всі вони постали в обороні козацько-національних традицій, які соціалістичні керівники висміювали і водночас боялися…

Руйнівна політика "проводу ворохобників" і призвела до руйнації українського війська. Так, після арешту улюбленого командира полковника Болбочана почали розходитися запорожці, серед них і Юрко Артюшенко…

Юрій Митрофанович Артюшенко народився 15 квітня 1899 року в селі Котельва Харківської губернії (нині Полтавська область). Служив у російській армії, зокрема в 4-му запасному полку, який 1917 року базувався в Житомирі. Чоловік він був національно свідомий. Недаремно ж став соратником Миколи Міхновського. Як член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка Юрій організував 1-шу українську сотню в Житомирі. В 1918–1919 роках воював у Запорозькій дивізії, але після арешту полковника Петра Болбочана, під командуванням якого бився у смертельній січі за Україну, на знак протесту покинув "регулярне" військо і пішов у повстанці.

Юрій Артюшенко у своїй книзі писав: "На тлі козацької героїчної духовності виростав самобутній національно-суспільний індивідуалізм, що був побудником усіх тодішніх повстанських починів на Лівобережжі… той індивідуалізм був тим животворчим джерелом, з якого випливали всі повстанські рухи в Україні, а соціальні проблеми були в них тільки мінливим підложжям. Бо хоч соціально-політично й ідеологічно національно-революційні рухи не завжди були пов'язані в одно й організаційно не творили цілості, але все для них спільним джерелом сили були козацькі традиції. Власне, в обороні цих традицій ці рухи виростали ідейно, соціально й політично і ставали могутнім живим протиставленням усім чужим силам, що були запереченням отого національно-історичного їх джерела". Василь Прохода погоджувався з цим висновком.

До армії Юрко все ж повернувся, разом з нею й опинився в неволі в Каліші. Неспокійна натура козака-повстанця не могла змиритися зі скнінням у таборі. Й Артюшенко почав співпрацю з Українською військовою організацією, яка боролась проти поляків, що зрадили союзників-українців, засадивши їх за дроти. Не раз переходив він польський кордон, переносив нелегальну літературу, організовував таємні зустрічі, виконував інші завдання. Врешті його затримали та відправили назад до табору.

Артюшенко у своєму житті зробив дуже прикрий вчинок: він завдав образи заслуженому українському діячеві Сергію Шелухину, сенатору Української Держави, — давши ляща. На сторінках книги спогадів Артюшенко, зрозуміло, намагався себе виправдати, мовляв, Сергій Шелухин на сторінках газети "Народна воля" написав, що УВО є "організацією провокаторів".