По живу і мертву воду

Спокуса перечекати грозу під дахом, у теплі, була велика. Ігор завагався. Він почав розпитувати Пантелеймона про господаря, але той твердив своє.

— Василь — брат во христі. Не обдурить, не зрадить, нагодує. Тільки ти рушницю тут залиш. Заховай. Не можна до брата з рушницею.

Розлучатися з гвинтівкою Ігореві не хотілося.

— Добре, я з-заховаю, але не тут, біля к-клуні.

— Облишив би ти її зовсім, гвинтівку оцю, — мало не плачучи, промовив Пантелеймон. — Навіщо смерть з собою носиш? До людей з миром іти треба.

— Ходімо, — сказав Ігор, знімаючи з плеча гвинтівку. — Де він нас чекає?

— Біля клуні.

Ігор засунув приклад під пахву, притис рукою гвинтівку до тіла.

— Д-давай, уперед.

Господар чекав їх. Ігор устиг непомітно покласти гвинтівку під самою стіною клуні. Спалах освітив низенького чоловіка з круглим пухким обличчям.

— М-мир дому цьому, — сказав Ігор, пригадавши вітання молочниці-баптистки, яка до війни кожного ранку заходила до них у хату.

— З миром при… — почув він у відповідь. Решту заглушив грім.

Впали великі краплини дощу. Господар поспішно й мовчки повів їх до клуні. Тут пахло сіном, пилюкою, мишами.

— Брати, — схвильованим, тремтячим голосом зашепотів господар, — Бог звелів нам… страждучим та знедоленим. Прошу вас. Одну, ніч можу тримати. Раненько розбуджу, йдіть. Бог мені простить, але більше, не можу. Сам смерті боюся. Сім’я, потерпіти може.

— Ми підемо, брате, — гаряче запевнив Пантелеймон. — Вранці підемо. Бог не залишить тебе, брате Василю.

— Он там сіно. Будете спати. А отут на верстаку кисле молоко й хліб… Не осудіть. Що бог послав.

Господар не поскупився для «страждучих та знедолених». Він приготував для кожного по півбуханця з медом і маслом. У великому глечику було кисле молоко. В’їли все. Пантелеймон гикнув, сказав діловито, підбадьорююче:

— Нічого, що все з’їли. Хлібця брат Василь дасть на дорогу. Дасть. Я попрошу.

На подвір’ї шуміла злива. Ігор спробував двері — замкнені знадвору. Його охопило тяжке почуття, немов він сам себе загнав у пастку. Гвинтівка там, під стіною…

— Чого ти, Ігоре? — озвався до нього Пантелеймон. — Не тривожся. Брат Василь не обдурить нас. Ні. А якщо зачинив, значить так треба, йому і нам спокійніше буде. Іди на сіно, чуєш?

Полягали на запашному сіні, але Ігор не міг заснути. Знайоме болісне почуття тривоги росло в ньому. Він раптом зрозумів, що це почуття не тривоги, а непоправної вини, яке ніколи не залишало його з того часу, як автомат випав з його занімілих пальців, і він побачив свої піднесені догори руки. Так, він і не помітив, як підніс руки. Захоплений ними розбитий німецький бліндаж був повний диму й пороху, що роївся в повітрі, а в просвіті стояв залитий сонцем фріц, худий, зарослий вогнисто-червоною щетиною. В огидній жаб’ячій плямистій накидці. Він щойно стріляв з автомата в темряву бліндажа й готовий був знову натиснути на спусковий гачок. Потім їх без ременів, без пілоток гнали полем повз підбиті танки, ті самі, на яких вони три доби підряд, трощачи все на шляху, мчали. на захід, набагато випередивши свої наступаючі війська, й ті фріци — г він пізнав їх по запилених, неголених пиках — які ще годину-дві тому в паніці тікали від них, підбігали до десантників, люто, з м’ясом, зривали з їх гімнастерок ордени й медалі, частували прикладами.