Євангелія від Ісуса Христа

Коли увійшли до Віфанії, то помітили, що жителі села, які з’являлися у дверях, дивилися на них із виразом жалості й ніби осуду, але сприйняли це як щось належне, адже вони поверталися з бійки далеко не в найкращому вигляді. Проте незабаром з’ясувалося, що причина в іншому, бо коли вони звернули в ту вуличку, де жив Лазар, їм відразу стало очевидно, що скоїлося лихо. Ісус випередив усіх, він забіг на подвір’я, люди зі співчутливими обличчями розступалися перед ним, з дому долинали плач і голосіння. О, мій коханий брате, чувся голос Марфи, о, мій любий брате, вторував їй голос Марії. На підлозі, на розгорнутій маті, лежав Лазар, такий спокійний, ніби спав, руки йому були складені на грудях, але він не спав, він помер, протягом усього його життя серце загрожувало зупинитись, але потім він одужав, уся Віфанія могла це засвідчити, а тепер він лежав мертвий, такий незворушний і нерухомий, ніби витесаний із мармуру, недоступний, ніби вже увійшов у вічність, але незабаром із глибин його смерті вийдуть на поверхню перші ознаки розпаду й гниття, зробивши ще нестерпнішим розпач і горе живих. Ісус упав навколішки, ніби йому раптом підрізали сухожилля ніг, він плакав і з гірким подивом, крізь сльози, повторював: Як же це могло статися? Як же це могло статися? — таке запитання ми завжди бездумно ставимо тим, хто поруч, коли відбувається щось безповоротне, в розпачливій і безнадійній спробі відсунути ту мить, коли нам доведеться прийняти правду, ми й справді хочемо знати, як воно все було, так ніби в нашій спромозі поставити на місце смерті життя, на місце того, що вже відбулося, те, що могло би відбутися. З глибини свого щедро окропленого слізьми розпачу Марфа сказала Ісусові: Якби ти був тут, мій брат не помер би, адже я знаю, Бог робить усе, про що ти його попросиш: дарує зір сліпим, очищає прокажених, повертає голос німим і творить усі інші чудеса, які живуть у твоїй волі й чекають лише твого слова. Ісус їй сказав: Твій брат воскресне, а Марфа йому відповіла: Я знаю, він воскресне в Судний день. Ісус підвівся на ноги, він відчув, як незмірною силою наповнився його дух, у цей час свого високого злету він був спроможний на все, він був готовий прогнати смерть із цього тіла, повернути його до життя в усій його повноті — зі словами, рухами, сміхом, слізьми теж, але без болю, — він міг сказати: Я життя й воскресіння, хто вірує в мене, навіть у смерті оживе, він запитав би в Марфи: Ти віруєш у мене, й вона йому відповіла б: Так, я вірую, що ти Син Божий, який повинен був прийти у світ, — тож усе необхідне було напоготові, і сила, й воля, і бажання застосувати їх, і лишалося тільки Ісусові, дивлячись на тіло, яке покинула душа, простягти руки, ніби прокладаючи дорогу, по якій вона має туди повернутися, і сказати: Підведися, Лазарю, і Лазар підвівся б, адже Бог цього хотів, але саме в ту мить, останню й вирішальну, Марія Магдалина поклала Ісусові на плече руку і сказала: Ніхто на світі не нагрішив так тяжко, щоб померти двічі, й тоді Ісус опустив руки і вийшов, щоб дати волю сльозам.