Засліплення
- Автор: Канетти Элиас
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Юніверс
- ISBN: 966-7305-85-6
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Засліплення». Краткое содержание книги:
Він стояв украй спантеличений, побачивши себе в такому вигляді; на ньому не було навіть черевиків і шкарпеток.
— Ага! — врочисто вигукнув комендант. — Нате, вдягайте свої штани!
Він подав Кінові штани, чекаючи, що той викине якогось нового коника.
Кін узяв штани й поквапно вдягнув їх. Поліцейський, перше ніж сховати дзеркальце, кинув у нього погляд, від якого перед цим, щоб застати заарештованого зненацька, стримався. Він умів опанувати себе. Поводився він бездоганно. Особливо тішило його те, як легко відбував він допит. Злочинець сам натяг на себе й решту одягу. Доводити йому, чиї черевики чи шкарпетки, виявилося зайвим. Він уже зрозумів, хто перед ним, і заощаджував свою силу. Вступна частина не тривала й трьох хвилин. Спробував би ще хтось діяти так, як він, комендант. Він був такий задоволений, що залюбки поставив би на цьому крапку. Перед тим, як повернутися до роботи, комендант востаннє поглянув у дзеркальце, ображено зітхнув з приводу носа і з новим завзяттям — злодій саме накинув на себе піджака — запитав:
— То як же вас звати тепер?
— Доктор Петер Кін.
— Чом би й не так! Де працюєте?
— Я приват-учений і бібліотекар.
Комендант пригадав, що вже чув і про те, й про те. Попри свою пам’ять, таку саму коротку, як і ніс, він узяв одну з фальшивих посвідок і прочитав уголос:
— Доктор Петер Кін. Приват-учений і бібліотекар.
Новий вибрик злочинця трохи спантеличив коменданта. Той уже визнав, що одяг його, а тепер удає, нібито папери справжні. Яким же безнадійним здається йому власне становище, коли він зважується на такий безглуздий крок! У таких випадках мети нерідко блискавично досягають за допомогою несподіваного запитання.
— І скільки ж грошей ви мали, коли вийшли сьогодні — я маю на увазі, з дому, пане доктор Кін?
— Не знаю. Я своїх грошей зазвичай не лічу.
— Поки ви їх іще не маєте, певна річ, не лічите!
Комендант спостерігав, яке враження справить цей його натяк.
Навіть на посутніх допитах він давав заарештованим зрозуміти, що все про них знає, хоч поки що поводиться й чемно. Обличчя в злочинця перекривилося. Його розчарування можна було хоч до протоколу заносити. Комендант вирішив одразу завдати ще одного удару — в не менш уразливе місце винного, в його помешкання. Ніби ненароком, у задумі він спроквола поклав ліву руку на посвідку так, що затулив одну графу й усе довкола неї. Це була графа про місце проживання. Досвідчені злочинці вміють читати слова догори ногами. Так комендант приготувався завдати останнього удару. Потім він випростав руку, немовби до чогось запрошував і щось заклинав водночас, і цілком мимохідь промовив:
— Де ви провели останню ніч?
— У готелі... Як називається, не пригадую, — відповів Кін.
Комендант прийняв ліву руку й прочитав:
— Ерліхштрасе, двадцять чотири.
— Там її знайшли, — сказав Кін і з полегкістю зітхнув. Нарешті мова зайшла-таки про вбивство.
— Знайшли, кажете? Знаєте, як ми це називаємо?
— Мушу визнати, ви маєте рацію. По суті, від неї нічого не залишилось.
— По суті? Побалакаймо краще про крадіжку, а не про суть!
Кін злякався. Що там украли? Таж не спідницю? На спідниці й на тому, як її потім зжер різників собака, був побудований захист супроти примари.
— Спідницю знайшли на місці злочину! — твердо заявив Кін.
— Місце злочину? Ці слова у ваших вустах важать багатенько!
Усі служаки дружно закивали головами.
— Я маю вас за освічену людину. Ви визнаєте, що місця злочину без злочину не буває? Ви можете взяти свою заяву назад. Але я маю звернути вашу увагу на те, що це справить несприятливе враження. Я вам зла не бажаю. Адже вам-таки буде краще, якщо ви зізнаєтесь. Ну ж бо, зізнаваймося, любий друже! Зізнавайтеся, ми знаємо все! Заперечувати — це вам уже не зарадить! «Місце злочину» вихопилося саме. Зізнайтесь, і я замовлю за вас слівце! Розказуйте все до ладу. Ми провели розшук. Що вам тепер залишається? Ви самі викрили себе! Місця злочину без злочину не буває. Адже так, панове?
Коли він каже «панове», панове знають, що перемога у нього в руках, і обдаровують його захопленими поглядами. Вони поспішають один поперед одного. Мастак на добру пам’ять бачить, що йому нічого не перепаде, і на колишньому своєму плані ставить хрест. Він притьма кидається до коменданта, хапає його щасливі руки й вигукує:
— Пане комендант, дозвольте вас привітати!
Комендант добре розуміє, якого неймовірного успіху домігся. Але він чоловік скромний і якомога уникає всіляких пошанувань. Сьогодні це понад його силу. Блідий і схвильований, він підводиться, на всі боки вклоняється, намагається дібрати слова й нарешті висловлює свою розчуленість однією простою фразою: