— Чому я не відчуваю скорботи? — Алія скерувала це питання до стелі свого малого приймального покою, кімнати, яку вона могла перейти за п’ятнадцять кроків уздовж, за десять упоперек. Там були два високі та вузькі вікна, що понад дахами Арракіна виходили на Оборонну Стіну.
Був майже полудень. Сонце палило улоговину, у якій збудовано місто.
Алія опустила погляд на Буєра Аґарвеса, колишнього табрійця, а тепер ад’ютанта Зії, яка командувала гвардією Храму. Аґарвес приніс новину, що Джавід та Айдаго мертві. Разом із ним напхалося повно підлабузників, слуг та охоронців, а ще більше юрмилося назовні, виявляючи цим, що вже знали про Аґарвесову звістку.
Погані вісті швидко розходилися Арракісом.
Він був низькорослим, цей Аґарвес, круглолицим як для фримена, майже по-дитячому округлим. Належав до нової породи, що вже набрала водного жирку. Алія бачила його наче поділеним на дві частини: одна з поважним обличчям, глибокими індиговими очима, сумним виразом довкола вуст, друга — чуттєва та вразлива, збудливо вразлива. Їй особливо подобалася припухлість його губ.
Хоча сонце ще не перейшло полудня, у приголомшеній тиші довкола себе Алія відчувала якийсь натяк на його захід.
«Айдаго мав померти при заході сонця», — сказала вона собі.
— Як же сталося, Буєре, що ти приніс нам ці вісті? — спитала вона, зауваживши пильну швидкість, що з’явилася у виразі його обличчя.
Аґарвес спробував ковтнути слину, заговорив хрипким голосом, не надто гучнішим за шепіт.
— Я поїхав із Джавідом, пам’ятаєте? А коли… Стілґар вислав мене до вас, то наказав, аби я вам передав, що я несу його остаточний послух.
— Остаточний послух, — повторила вона. — Що він хотів цим сказати?
— Не знаю, леді Аліє, — жалібно промовив він.
— Поясни мені ще раз, що ти побачив, — наказала вона й задумалася. Чому їй так холодно?
— Я бачив… — Він нервово крутнув головою, глянув на підлогу перед Алією. — Я бачив мертвого Святого Консорта на долівці в центральному переході, а мертвий Джавід лежав поблизу, у бічному переході. Жінки вже готували їх до Хуануї.
— І Стілґар прикликав тебе на цю сцену?
— Так, міледі. Стілґар мене прикликав. Він послав Модібо, Похилого, свого гінця в січі. Модібо ні про що мене не попередив. Просто сказав, що Стілґар хоче мене бачити.
— І ти бачив тіло мого чоловіка на долівці?
Він на коротку мить зустрівся з нею поглядом, а тоді знову втупився в підлогу і кивнув:
— Так, міледі. І мертвого Джавіда поблизу. Стілґар сказав мені… сказав мені, що Святий Консорт убив Джавіда.
— А мого чоловіка, ти кажеш, Стілґар…
— Він сам мені це сказав, міледі. Стілґар сказав, що зробив це. Він сказав, що Святий Консорт спровокував його, довівши до шаленства.
— Шаленства, — повторила Алія. — Як це сталося?
— Він не сказав. Ніхто не сказав. Я питав, але ніхто нічого не сказав.
— І тоді тебе послали до мене з цими новинами?
— Так, міледі.
— Ти нічого не міг зробити?
Аґарвес облизнув губи, а тоді промовив:
— Стілґар командував, міледі. Це його січ.
— Я бачу. А ти завжди слухався Стілґара.
— Я завжди так робив, міледі, поки він не звільнив мене від підлеглості.
— Хочеш сказати, що тебе вислали на службу мені?
— Тепер я слухаюся лише вас, міледі.
— Це правда? Скажи мені, Буєре, якби я наказала тобі вбити Стілґара, твого старого наїба, ти це зробив би?
Буєр глянув їй в очі з сильнішою рішучістю:
— Якщо ви так накажете, міледі.
— Я так наказую. Ти здогадуєшся, куди він пішов?
— У пустелю. Це все, що я знаю, міледі.
— Скільки людей він узяв?
— Приблизно половину боєздатних.
