Життєпис Білого Ворона [uk]

— Ольже, — вимовив я, — ви вербуєте до війська дітей!

— Хто сім літ провчився на чорру — той уже не дитя, — відповів батько, — отже, руна наказу нині — «Спис». Забирай хлопця і їдьте до Радину. Це його перша проба, тож будь суворим зверхником.

— А ви його перевірили? — спитав я, згадавши, як складав «іспити».

— Перевірив, — коротко одмовив Ольг, — разом з братом…

Я більше не допитувався, уявивши гидоту, яку міг влаштувати хлопцям «Князь «тіней»… Напевне, одного брата допитували перед очима іншого… Ох, Ольже… Ольже… А втім, потрапили ж саме в такі лещата Вогнедан з Мечиславом. Ні, кину все це… Кину… Опісля перемоги.

Двері дому Ставських мені відчинила покоївка. У давніх шляхетських родів, зазвичай, були родові й слуги… Це дівча, напевне, було з таких, бо стрельнуло в мене очима, а тоді присіло в низькому уклоні і спитало моанською огидно солодкавим голоском:

— Кого пан бажає бачити?

— Чи вдома пан Богодар Ставський? — відповів я не менше церемонно.

Дівчина присіла в уклоні, а тоді провела мене через передпокій до сходинок, що вели на другий поверх.

— Пан Богодар, — мовила, — у своїм покої. Прошу нагору…

Ой, яка ввічливість, мила дівчино… Тільки я ж не пихатий зайда і чудово бачу, як ти гидливо зморщила носика… Напевне, моанці нечасто відвідували дім Ставських.

Покоїк пана Богодара був весь заставлений книжковими шафами. Господар підвівся мені назустріч з пером у руці. Моє наметане око одразу відзначило велику долю дивної крові, що плинула в жилах юнака. Розріз очей, вуха, загострене донизу лице… Темно русяве волосся забране у хвіст. В карих очах — лагідна задума, що одразу ж змінилася зібраністю при моїй появі.

— Пан Богодар Ставський? — запитав я

— Так, вельмишановний… — озвався моанською юнак. Тепер він дивився прямо і твердо. Як сокіл перед битвою. Ще один ловчий птах Князя «тіней»… І щастить же батькові на юних фанатиків..

— Ешіор Керін, — сказав я, — маю до вас справу.

З других дверей, що вели, напевне до книгозбірні, виник ще один юнак зі старовинним сувоєм у руках. У цього й зовсім було лице ельфа… На вузькому обличчі похмурим вогнем палахкотіли зелені видовжені очі… Похмурість стосувалася мене. Це, напевне, і був молодший Ставський, Богдан.

Я примітив, що у старшого брата вуста потріскані і набряклі, а в кутику рота — доволі великий синець… Богдан же мав довге садно на лівій щоці, а кісточки пальців на руці, якою він тримав сувій, були нещодавно розбиті в кров. Очевидячки, хлопці не далися так легко, як я тоді… Цікаво, хто їх перевіряв? Якщо знову ота трійця, непогано б, аби вони натовкли пики і Тархому, і Гориславу з Орлином.

— Дарине, — мовив Богдан ельберійською, — як здихаєшся цього моанського варвара, я маю до тебе справу.