Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Я вже знав, що він може мені сказати, тому слухав його без особливої уваги. Я більше дивився на його. Зовсім учитель латини! Лисуватий лоб з сивувато-рудим ріденьким волоссям, окуляри, перев’язані з одного кінця мотузочком. (Емма могла би все-таки поклопотатись, щоб у батька окуляри були справні!) Піджак на йому був занадто широкий, в кишенях було щось понапихано, й вони одтопірчувались; на тонкій поморщеній шиї занадто акуратно була зав’язана краватка, — це вже Емма перестаралась.
Але Вальдберг щось уже занадто довго балакав зо мною й не звертав уваги на Олафа. Здавалось, він прийшов спеціально для мене. Тут щось не те! Я почав приглядатись. Ага, дідусю, так ти он який! Він, бестія, балакав зо мною через те, що хвилювався і боявся заговорити з Стефензоном! Він прийшов подивитись на роботу того, але не мав одваги зробити це й одтягував, скільки міг. Ну, Бог з тобою. Я рішив не показувати, що помічаю його швидкі гострі погляди в бік Олафового полотна, а що вірю його надзвичайному інтересові до української нації, що навіть дуже вдячний йому за його поради.
Олаф теж робив вигляд, що слухав уважно. Але кожний раз, як Вальдберг кидав оком в бік картини, по лиці його проходило щось непокійно-тривожне, змішане, немов Вальдберг ось зараз мав піймати його на чомусь поганому.
Нарешті, дідок прожогом схопився з стільця й звернувся до Олафа:
— Ну, мій голубе? Як же там, га? Як же там з нашою роботою? Посувається ніби? Га? Можна поглянути, чи ще рано? Може, рано, то не треба! Га?
Він, здається, й сам боявся, що Олаф згодиться й одступати вже буде нікуди. Так і сталось. Стефензон дуже зблід, але спокійним і майже флегматичним голосом одповів:
— Я думаю, що можна… Коли хочете… Укрен, будь ласка, сядьте собі в той куток…
Я зараз же сів, куди мені було сказано, й навіть зовсім одвернувся, так що не бачив ні полотна, ні їх самих.
Затупали важкі нехапливі кроки Олафа. Через те, що вони були занадто нехапливі, я вже розумів, що йому замирає серце. За ним подріботів Вальдберг. Зашаруділа простиня, — зняли, значить, покришку. Мовчання. Хтось ступив і зупинився, — мабуть, Вальдберг. Олаф сопить носом.
Ну, чорт їх забирай! — так сидіти зовсім нецікаво! Я погано зробив, що не пішов геть з хати.
Вальдберг щось прошепотів. Але шепіт, певне, відносився не до картини, а до чогось незначного, може, щоб Олаф поправив що-небудь абощо. Знов тихо. Я уявляв собі, як мусить дивитись Вальдберг. Страшно уважно, роззявивши трохи рота. Олаф не дивився на вчителя, ні вчитель на Олафа.
Вони зашепотіли знов, і цей шепіт уже відносився до полотна. Тоді я встав і голосно сказав їм, що хочу вийти зовсім з хати. Вони мене не держали.
Не знаю, що там говорив Вальдберг Олафові, якою признав його роботу, тільки мій Олаф після тої візити засумував. Всю ніч він кректів, вставав чогось, чи на картину дивитись, чи води пити, а зранку десь зник і не приходив аж до самого вечора. У мене ж весь день було таке сильне бажання подивитись на його працю, що мусив себе падлюкою лаяти, аби не одвернути простині.
Ввечері Олаф прийшов цілком спокійний, такий спокійний, що я навіть задумався, чи справді вчора Вальдберг сказав йому що-небудь неприємне. Він почав зі мною жартувати, сміятись, оповідати про свій край, — словом, я був рішуче збитий спантелику.