Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
- Автор: Гудкайнд Терри
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг». Краткое содержание книги:
Скільки ще друзів і соратників належить втратити легендарному Річарду Сайфера, лорду Ралу, Шукачеві Істини?
Можливо, щось вирішить, нарешті, відкрита битва з безжальним Соноходцем Джеганем, що завойовує все нові землі і стверджує на них жахливу владу Темряви?
На це питання не можуть — або не бажають — відповісти сповідниці, для яких немає таємниць.
Значить, Річарду належить знов вийти на бій з повелителем Мороку — і в громі зброї і мовчанні полеглих пізнати Дев'яте Правило Чарівника …
То тут то там на вологій землі під деревами можна було помітити свіжі сліди, залишені Самуелем. По тому, якими довгими були його кроки, було ясно, що компаньйон Шоти пристрасно жадав повернутися під захист господині. Велике враження на Річарда справило те, що Кара першою вказала йому на цей факт. Після того дня в лісі, коли Річард показав їй, Ніккі і Віктору, яку інформацію можна витягти з звичайних відбитків ніг на землі, Кара стала уважніше ставитися до слідів.
Хоча Самуель явно поспішав і, схоже, не мав наміру нападати на них знову, Річард і Кара таки трималися насторожі на випадок, якщо він — або хто-небудь ще — ховається в тіні. Непрохідне болото, крім іншого, допомагало Шоті утримувати непроханих гостей на відстані. Річард не знав, що їх може чекати під прикриттям листя і тіні, але жителі Серединних земель, включаючи чарівників, зовсім не рвалися побувати у володіннях Шоти без великої необхідності.
Дощ перестав, але було настільки туманно і волого, що здавалося, ніби він і не думав закінчуватися. Крони дерев немов увібрали в себе туман і дощ, тепер кидаючи їх великими краплями на землю. Широке листя на довгих вигнутих гілках, що торкалися землі, листя лози, що обвивалася навколо стовбурів дерев, гнулися під вагою цих крапель, від чого навколишній ліс безперервно плавно коливався в тихому, мовчазному повітрі.
Криві дерева на болоті горбилися під вантажем лоз і лишайника, які хаотично і важко звисали з гілок, напівприховані туманом. Жорсткий лишайник і чорна цвіль плямами покривали кору дерев. Не раз на відстані Річард помічав птахів, які спостерігали за ними з гілок.
Над темною застояною водою, що заповнювала западини, немов примари, піднімалися випари. На кордоні води і суші можна було бачити сплутане коріння дерев, що випирало з землі. Якісь істоти рухалися в темній воді, створюючи легкі хвилі і розриваючи плівку ряски. З тіней, що перетинали воду, дивилися чиїсь очі.
Вологе болотне повітря заповнювала какофонія пташиних криків; подорожнім постійно доводилося відмахуватися від комах, що хмарами кружляли навколо них. Ззаду, в тумані, були чутні крики і свисти якихось тварин. У той же час густа нерухома рослинність і гнітюче, сперте, важке повітря надавало цьому місцю особливого тривожного спокою. Річард бачив, як Кара гидливо морщить ніс, почувши запах гнилі.
Стежка крізь густу рослинність все більше ставала схожа на живий зарослий тунель. Річард був радий, що їм не довелося ризикувати, шукаючи стежку в оточуючому їх болоті. Він відмінно уявляв всі кігті і ікла, що терпляче очікували там на обід.
На краю похмурого болота Річард зачекав, не виходячи з глибокої тіні. З-під темної плутанини гілок, звисаючого моху і чіпкої зеленої рослинності, здавалося ніби дивишся з печери на чудовий сяючий день. Незважаючи на мряку та туман на болоті, вечірнє сонце пробилося через товщу хмар, кидаючи промені світла на долину. Перед ним постало казкове видовище.
Навколо вкритої зеленню долини з усіх боків височіли неприступні сірі стіни навколишніх гір. Наскільки Річард знав, єдиний шлях до житла Шоти проходив через болото. Долина розкинулася, немов хвилястий килим з трав і диких квітів. Дубові, кленові, букові гаї плямами вкривали пагорби і спускалися в низини вздовж струмків, листя поблискувало у світлі вечірнього сонця.
У темному лісі, де стояли Річард і Кара, було відчуття, ніби стоїш на кордоні дня і ночі, дивлячись з темної сторони на радісний день. Неподалік, за чагарником і заростями дикого винограду вода спадала зі стрімкого схилу на краю болота і зникала в вертикальному стовпі туману, стікаючи до чистих озер і струмків далеко внизу. Її віддалений рев звідси, з висоти, звучав не голосніше, ніж шипіння. Дрібні бризки і туман зволожили їх лиця, поки вони з межі лісу милувалися відкрилася картиною.
Річард повів Кару по стежинці, що відходила від основної, яка закінчувалася, впираючись в скелі. Вузьку стежинку було б майже неможливо знайти, якщо б з попереднього візиту він не запам'ятав, де її шукати. Вона проходила через лабіринт валунів, майже прихованих під шаром тьмяної зеленої папороті. Лози, лишайник і чагарник також допомагали приховати непомітну доріжку.
На краю скель вони нарешті почали спускатися вниз. Стежка до долини здебільшого складалася із сходинок, тисяч сходинок, вирізаних в скелі. Сходи, звиваючись, спускалася вниз, повторюючи природні вигини місцевості, іноді оббігали валуни, піднімались на природні кам'яні підвищення, тільки для того, щоб дугою спуститися з них же до ущелини між валунами, або пройти по мосту між ними.