Господиня

У кімнаті з високою стелею було ясно. Всередині людей було мало: Док із Джаредом нікого не впускали. Краєм ока я помітила: Джаред стоїть біля дальньої стіни, прихилившись до неї та схрестивши руки на грудях — це ознака того, що він справді хвилюється. Док стояв навколішках біля великого ліжка, де лежав Джеймі в тій самій позі, в якій я його залишила.

Навіщо я його залишила?

Обличчя Джеймі почервоніло й було зарошене. Права холоша джинсів була відтята, а пов’язку зняли. Рана була зовсім не велика й не така страшна, як я собі уявляла, — двохдюймовий поріз із рівними краями. От тільки надто червоний, і шкіра довкола рани спухла й блищала.

— Вандо, — видихнув Джеймі, побачивши мене. — Ой, з тобою все гаразд. Ой.

Він глибоко вдихнув.

Я впала навколішки поряд із ліжком Джеймі, тягнучи за собою Іяна. Торкнулася обличчя Джеймі — його шкіра під моїми пальцями палала. Ліктем я ударила Дока, але навіть не звернула уваги. Док швидко вийшов, і я не подивилася, що було написано на його обличчі: відраза чи провина.

— Джеймі, дитинко, як ти?

— Який я дурень, — мовив він і усміхнувся. — Просто дурень. Не можу повірити, — він жестом указав на ногу. — І треба було тільки примудритися!

Я знайшла мокру ганчірку й приклала до його чола.

— З тобою все буде гаразд, — пообіцяла я впевнено.

— Ну звісно. Все це дурниці. Але Джаред не дозволив мені піти до тебе… — раптом на його обличчі майнула тривога. — Я чув про… Вандо, знаєш…

— Ш-ш-ш. Не згадуй. Якби я знала, в якому ти стані, то вже б давно прийшла.

— Я не хворий. Це все дурна інфекція. Однак я радий, що ти тут. Я божеволів, не знаючи, що з тобою.

Я насилу проковтнула клубок у горлі. Чудовисько? Мій Джеймі? Та ніколи.

— Я чув, ти провчила Веза перед тим, як ми приїхали, — змінив тему Джеймі й широко всміхнувся. — Шкода, що я таке проґавив! Б’юсь об заклад, Мелані також сподобалося.

— Ага.

— З нею все гаразд? Не хвилюється?

— Звісно, хвилюється, — пробурмотіла я, спостерігаючи за ганчіркою, яка плавно їздила по чолі Джеймі, ніби нею рухала чужа рука.

Мелані.

Де вона?

Я нишпорила в голові, шукаючи її знайомий голос. Нічого, крім тиші. Чому вона не тут? Шкіра Джеймі горіла у мене під пальцями. Гарячка мала викликати в Мелані таку ж саму паніку, як і в мене.

— З тобою все гаразд? — запитав Джеймі.— Вандо?

— Я… втомилася. Джеймі, вибач. Я просто… знесилена.

Він не спускав із мене очей.

— Маєш кепський вигляд.

Що я накоїла?

— Не завадило б помитися.

— Знаєш, а мені вже ліпше. Тобі слід попоїсти чи прилягти. Ти бліда.

— Не хвилюйся за мене.

— Я принесу тобі поїсти, — мовив Іян. — Джеймі, може, й тобі щось принести?

— Та ні, щось не хочеться.

Я метнула погляд на Джеймі. Раніше Джеймі завжди був голодний.