Останній дон
- Автор: Пьюзо Марио
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Анатолий Васильевич Онышко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Останній дон». Краткое содержание книги:
Також написав романи «Дурні вмирають» (1978), «Сицилієць» (1984), «Четверта К» (1991) і кілька кіносценаріїв. 1996 р. вийшов роман «Останній дон», який є завершенням «Хрещеного батька». В ньому діють герої прославленого роману та їхні нащадки.
Так, з Мішель вони могли поселитися у Веґасі і також тримати квартиру в Лос-Анджелесі. А коли занудьгують, за сорок хвилин літаком дістатися в Лос-Анджелес, щоб пару тижнів побути там. І, мабуть, щоб їй було чим зайнятися, купить для неї сувенірний кіоск у готелі «Ксанаду». Все мало б улаштуватися як слід. А що, коли вона скаже «ні»?
В пам'яті спалахнув давній спогад: Наліна читає «Золотоволоску і трьох ведмедів» їхнім ще маленьким дітям. Він чисто схожий на Золотоволоску. Жінка з Нью-Йорка надто тверда, жінка з Чикаго надто м'яка, а жінка з Лос-Анджелеса — в самий раз. Це порівняння розвеселило його. Звичайно, в реальному житті ніщо не буває «в самий раз».
Зійшовши з літака в Лос-Анджелесі, він глибоко вдихнув цілюще каліфорнійське повітря — жодного сліду смогу. Взяв напрокат машину і перш за все поїхав на Родео-Драйв, любив підносити невеличкі несподівані подарунки, йому подобалось пройтися вулицею модних крамниць, де пропонували всі розкоші світу. Купив вишуканий наручний годинник в торговому центрі Ґуччі, сумочку у Фенді, хоч і подумав, що вона потворно виглядає, шарфик від Ерме і якісь парфуми у плящині, що нагадувала коштовну скульптурку. Коли купував коробку дорогої дамської білизни, то був у такому хорошому настрої, що жартома сказав продавцеві — молодій блондинці, що купує на себе. Дівчина лише ковзнула по ньому оком і сказала: «Якраз...»
Коли він, збіднілий на три тисячі доларів, сів у машину й рушив у бік Санта-Моніки, на пасажирському сидінні лежали ласощі, подарунки, втиснуті в барвисто розмальовану пластикову торбину від Ґуччі. В Брентвуді зупинився на Брентвуд-Март, своєму улюбленому місці. Йому подобались продуктові крамниці, з яких на відкриту площу виставляли розкладні столики, де можна було замовити холодні напої і щось поїсти. Страви на відкритому повітрі страшенно смакували, до того ж він був голодний. У Мішель в холодильнику ніколи нічого не було, бо вона вічно сиділа на дієті.
В одній крамниці він купив двох засмажених курчат, десяток вуджених реберець і чотири гарячі сосиски в булочках з усіма приправами і гарнірами. В іншій — свіжовипечені білу і житню хлібини. На стійці надворі купив величезну пляшку коки й сів за один із столиків, щоб востаннє посидіти на самоті. З'їв дві з чотирьох сосисок, половину одного із смажених курчат і трохи смаженої в олії картоплі. Ніщо ніколи не смакувало йому так добре. Він сидів скупаний золотим сяйвом надвечірнього каліфорнійського сонця, свіже цілюще повітря повертало свіжість його обличчю. Вставати і їхати не хотілося, але Мішель чекає. Вона, мабуть, вже скупана і напахчена, ледь підхмелена й одразу потягне його до ліжка, навіть не дасть почистити зуби.
Торбина з їжею була прикрашена якоюсь видрукуваною байкою про харчування, інтелектуальна пластикова торбина, як і личило інтелектуальній клієнтурі Марта. Коли він клав торбину в машину, то прочитав тільки перший рядок: «Фрукти — найдавніший продукт людського харчування. В садах Едему...» Господи, подумав Піппі.
У Санта-Моніці зупинився перед блоком, де мешкала Мішель, одним із ряду двоповерхових бунгало в іспанському стилі. Виходячи з машини, автоматично взяв обидві торбини в ліву руку, щоб права була вільна. За звичкою оглянув вулицю в обидва кінці. Чудово, ніяких припаркованих автомобілів, іспанський стиль передбачав зручні проїзди і миротворну релігійну лагідність. Доріжки вздовж бордюрів були зарослі квітами і травою, розлогі дерева стояли заслоном від призахідного сонця.
Піппі залишалося пройти довгою алеєю, обабіч якої при дерев'яній пофарбованій на зелено огорожі росли троянди. Вхід у помешкання Мішель був знадвору — релікт старої Санта-Моніки, все ще буколічної. Самі будівлі були із старої на вигляд деревини, а кожний відокремлений плавальний басейн прикрашали білі лавки.
За алеєю, далеко в іншому кінці, Піппі почув гарчання автомобіля, що заводився. Це його насторожило, він завжди був насторожі. Тієї самої миті схопив очима чоловіка, що підводився з однієї з лавок. Піппі настільки здивувався, що спитав: «Що ти, з біса, тут робиш?»