Тринадцята казка

— Коли сніг розтане, все зрівняється, — сказав він.

І струсив сніг зі своїх штанів.

— Аврелію, це ще не вся ваша історія.

Я повела його до протилежного боку цвинтаря.

— Про свою матір ви вже знаєте. Але ж у вас був і батько. — І я вказала на надгробок Амброса. — Оце і є оті А і S, що ви мені їх показували. То було його ім’я. То була його торба. У ній він носив дичину. Ось чому там виявилося перо.

Я зробила паузу. Бо сказано і так забагато, щоб Аврелій встиг усе це швидко усвідомити.

Через кілька хвилин він кивнув, і я продовжила:

— Ваш батько був доброю людиною. Ви вдалися в нього.

Здивований Аврелій широко розкрив очі.

Ще одна новина. Ще одна втрата.

— Отже, мій батько теж помер. Так жаль…

— Це ще не все, — лагідно мовила я.

Аврелій поволі перевів на мене погляд, і я прочитала в ньому страх, що історії його втрат не буде кінця.

Я взяла його за руку. І заспокійливо посміхнулася.

— Уже після того як ви з’явилися на світ, Амброс одружився. І в нього народилася ще одна дитина.

Аврелій не відразу збагнув сенс сказаного, а коли збагнув, то стрепенувся від захвату, і його велетенське тіло ожило від радісного передчуття.

— Ви хочете сказати… що у мене… і вона… чи він… чи все ж таки вона…

— Так! Вона! У вас є сестра!

Його лице розпливлося у широкій посмішці.

Я вела далі:

— І в неї теж народилися діти. Хлопчик та дівчинка!

— Небіж! І небога!

Я взяла його за руки, щоб вони не трусилися від радісного хвилювання.

— Це — родина, Аврелію. Ваша родина. І ви з ними вже знайомі. Вони чекають на вас.

Крізь цвинтарну браму ми швидко покрокували до білої сторожки. Я ледь встигала за Аврелієм. Він ні разу не озирнувся — тільки біля сторожки зупинився, і то через мене.

— Аврелію! Ледь не забула подарувати вам оце.

Він узяв білий конверт і розкрив його, ніяковіючи з радощів.

Потім витягнув картку і здивовано поглянув на мене.

— Що? Не може бути!

— Так. Може.

— Сьогодні?

— Сьогодні!

Щось найшло на мене тієї миті, і я зробила те, чого ніколи не робила в минулому і ніколи, мабуть, не зроблю в майбутньому.

Я розтулила рота і щосили закричала:

— З днем народження, Аврелію!.. Здоров’я вам і щастя!..

Напевне, то було безглуздя. І вже наступної миті мені стало незручно. Та Аврелієві було байдуже. Він стояв непорушно, розпростерши руки, заплющивши очі і звівши обличчя до неба. І разом зі снігом небеса посилали йому довгоочікуване щастя.

На подвір’ї біля будинку Карен на снігу виднілися відбитки гравців у «нумо, наздожени!»: сліди маленькі і сліди ще менші, чергуючись, утворювали широкі кола. Дітей ніде не було видно, але коли ми підійшли ближче, то почули їхні голоси, що долинали з широкого дупла в старому тисовому дереві.

— Зіграймо в Білосніжку!

— Це дівчача оповідка!

— А в яку оповідку ти хочеш погратися?

— В оповідку про ракети!