Твори у 12 томах. Том 09

Від загорожі донизу збігав крутий схил з десять футів завдовжки, і Сексон і не стямилась, як уже сиділа внизу на м’якому сухому піску.

— Чуєш, це така краса! — захоплено зустрів її Біллі.— І яке чудове місце, щоб отаборитись! А ось тут під деревами кришталевий струмок. Ти тільки глянь, який добрячий хмиз, скільки тут… — Він розглянувся довкола й перевів погляд на море, де очі його бачили більше, ніж могли сказати уста, — …всього, що хочеш! Ми б могли тут пожити… Ти тільки глянь, які тут мушлі. Я певний, що й риби тут можна наловити. Що, якби ми тут отаборилися на кілька день? Це ж однаково наші вакації… А я б тим часом сходив назад до Кармела по вудочки та гачки…

Сексон пильно вдивилася в його радісне обличчя і зрозуміла, що він уже цілком відірвався від міста.

— І вітру не чути, — провадив він. — Ані подиху!.. А глушина ж яка! Наче ми з тобою за тисячу миль від людського житла…

Свіжий свавільний вітер, що гуляв по голих пагорбах, сюди зовсім не зазирав. Тут було тепло й затишно, а в повітрі стояв запашний дух розквітлих кущів. Де-не-де серед чагарів виглядали молоді дубки й інші дерева, назв яких Сексон не знала. Вона перейнялася Біллиним захватом, і, побравшися за руки, вони побігли оглядати околицю.

— Отут ми направду можемо погратися в Робінзона Крузо! — скрикнув Біллі, коли вони перетяли смугу збитого піску, що його заливає припливом. — Слухай-но, Робінзоне! Отаборімося тут. Звичайно, я твій П’ятниця, і слово твоє — закон.

— Але що ми зробимо з Суботою? — удавано жахнувшись, відповіла Сексон і показала на свіжий слід людської ноги на піску. — Може, це дикун-людожер?

— На жаль — ні. Це не боса нога, а підошва тенісних капців.

— Але хіба дикун не міг здерти тенісні капці з утопленика або з якого з’їдженого матроса? — заперечила вона.

— Матроси не носять тенісних капців, — одразу дав їй одкоша Біллі.

— Ти щось забагато знаєш, як на П’ятницю, — нагримала вона. — Але байдуже, — принось речі, і будемо розташовуватися. Та й дикуни з’їли, можливо, не матроса, а пасажира.

За годину вони вже розташувалися затишним привалом. Постіль було постелено, купа трісок та дрюччя, нанесених морем, лежала біля багаття, а в кавнику над вогнем почала співати кава. Сексон гукнула на Біллі, що порався коло викинутої хвилями дошки, намагаючись приладнати її замість стола. Сексон показала рукою на море: на найдальшому прискалку стояв чоловік у самих купальних трусах. Він дивився в їхній бік, а вітер розвівав йому темне волосся. Коли він почав перебиратися по скелях назад до берега, Біллі звернув увагу Сексон, що на ногах у нього тенісні капці. За кілька хвилин він зіскочив з останньої брили на берег і попрямував до них.

— Ти ба! — прошепотів Біллі до Сексон. — Такий щуплявий, а які має м’язи. Тут, здається, всі здорово полюбляють фізичні вправи.

Сексон зирнула на незнайомого: обличчям він нагадував давніх піонерів і скидався на тип, досить поширений серед старих солдатів. Ще молодий віком — років тридцять, не більше, як вирішила Сексон, — він мав лице дуже вузьке, з гострими вилицями, високим чолом і довгим дзьобатим носом. Губи його були тонкі й чутливі, але очі! — таких очей Сексон зроду не бачила ані в піонерів, ані у ветеранів, ані в будь-кого: вони були темно-сірі, аж мало не карі, і дивилися в далечінь гостро й проникливо, немов досліджуючи глибінь простору. Сексон неясно відчувала, що десь уже бачила це обличчя.