Видозмінений вуглець

Я приземлився на пошкоджені ребра, і моє поле зору розлетілося на скалки. Я заборсався, намагаючись перебороти сильне бажання скрутитися калачиком, і побачив за тисячу метрів над собою позичене обличчя Кадміна.

— Вставай, — сказав він таким голосом, наче то рвали десь на віддалі величезні аркуші картону. — Ми ще не закінчили.

Я вдарив від талії, цілячись йому в пах. Удар влучив мимо, йому у стегно. Він майже недбало змахнув рукою, і силовий кастет ударив мене по обличчю. У мене перед очима затанцювали барвисті вогники, а тоді все побіліло та зникло. Гамір натовпу розрісся у мене в голові, а за ним я неначе чув, як мене кличе вир. Усе це то набувало чіткості, то втрачало її, падало та крутилося, наче під час гравітаційного падіння, тим часом як нейрохімія відчайдушно намагалася зберегти мені свідомість. Світло різко опустилося, а тоді повернулося на стелю, ніби бажаючи побачити, якої шкоди мені було завдано, але лише поверхово, і з легкістю задовольнившись. Свідомість кружляла довкола моєї голови широкою еліптичною орбітою. Раптом я повернувся на Шарію, де застряг у виведеному з ладу та розтрощеному танку разом із Джиммі де Сото.

— Земля? — його усміхнене на весь рот обличчя у смужках від затемнення на мить освітлює лазерний вогонь з-за стін танка. — Та це дупа світу, чуваче. Сране застигле суспільство, наче подорож на півтисячі років у минуле. Там нічого не відбувається, історичні події не дозволені.

— Маячня.

Моя недовіра змішується з пронизливим вереском бомби-мародера, що наближається. Наші погляди зустрічаються в мороці танкової кабіни. Бомбардування тривало від початку ночі; робозброя полювала, відстежуючи інфрачервоне випромінювання та рух. У ті рідкісні миті, коли шарійські завади зникали, ми чули, що МП-флот адмірала Керсітора досі за кілька світлових секунд від нас, б’ється з шарійцями за панування на орбіті. На світанку, якщо бій не завершиться, місцеві, ймовірно, виведуть наземні війська, щоб нас витурити. Шанси, здається, не найкращі.

Принаймні бетатанатинове сп’яніння починає минати. Я відчуваю, як моя температура мало-помалу повертається до норми. Повітря навколо вже не подібне на гарячий суп, а для дихання вже майже не доводиться докладати великих зусиль, як тоді, коли наша частота серцевих скорочень опустилася майже до нуля.

Вибухає робобомба, і ноги танка гримлять об корпус: у нас мало не влучили. Ми обидва рефлекторно дивимося на свої експозиметри.

— Маячня, кажеш? — визирає Джиммі зі рваної дірки, яку ми пробили в корпусі танка-павука. — Слухай, ти ж не звідти. А я звідти, і я кажу тобі: якби мені дали вибір між життям на Землі та сраним зберіганням, мені б довелося подумати. Якщо тобі випаде можливість туди поїхати, не їдь.