Полтава
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #4
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Полтава». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У повicтi хронологiчно продовжено оповiдь про життя i дiяння славетного гетьмана часiв Полтавської битви — до i пiсля її завершення.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Біля його сиділа Мотря, а в кутку приятелі.
— Добре мені.
Тітка Тамариха присунулася до Войнаровського.
— А я, бачите, й досі не знаю, як воно склалося, люди всячину розказують.
— Дуже просто, — відповів шепотом Войнаровський. — Вертали ми з гетьманом з города на замок.
— Хто саме?
— Гетьман, я і він, — рукою показав на ліжко. — Город певний, охорони не взяли ми з собою. А до того, правду сказати, Іван Степанович не любить її. Він з того боку фаталіст. Перед своїми не окриєшся, говорить. Любить показуватися народові.
— В тім-то й біда. Не такі тепер часи, мої ви, ой, не такі!
— Ідемо, аж нараз на скруті, з-поза остріжка: бух! Куля свиснула мені попри ухо, зісовзгнулася по дядьковому панцирі і попала Чуйкевичеві між ребра. Він ще кинувся, заслонив собою гетьмана, але за хвилину лежав на наших руках... Та й тільки.
— Це справді дуже просто...
— Найбільші події збуваються невигадливе, тільки люди люблять їх прибирати у всілякі вимисли.
— І мої оба так само просто пішли, — зітхала Тамариха. — Одному куля в чоло попала, другому груди прокололи списом.
— На те ми й козаки, паніматко, — приповів Войнаровський, — щоб не своєю смертію вмирати. Обидовська вхопила його за руку:
— Андрію! При хорім про таке не говорять.
— А як той хорий теж козак?
— Хоч би з діда-прадіда — не треба. Всі ви любите страхітне і сумне.
— А як веселого немає?
— Так треба його хотіти, я не люблю смутку, не люблю. В голосі її звучала діточа щирість, здавалося, що розплачеться, коли їй скажуть, що любить.
— Андрій навіть пояс на чорний бік вив'язав не знать чого.
— Завтра вив'яжу на світлий, — обіцяв, стискаючи дрібну теплу руку.
Хтось постукав у двері. Відсунулися від себе.
— Увійдіть!
— Ясновельможний про здоровля пана канцеляриста спитати велів, — проговорив дижурний сердюцький старшина.
Мотря зірвалася з місця і хотіла йому відповісти, але Чуйкевич ворухнувся, підняв повіки і промовив:
— Будь ласка, подякуй його милості пану гетьманові. Почуваюся гарно, як той, що сповнив свій обов'язок.
XXVII
Шведи втретє на Веприк наступали. Невеличка твердиня, про яку в Європі мало хто й чував, майоріла, як острів серед білого ледяного моря.
Напрасний, північний вітер дув шведам в очі; то розжареними шинами палив, то зимними ножами шпитав.
— Вперед, вперед! — гукали шведські офіцери, підсуваючи свої баталіони під вали Веприка.
— Бог з нами! — пробували кричати вояки, але голос їх або замерзав на лютому морозі, або здмухував його вітер. Він зривав останні зжовклі листки з дубів на валах твердині і повними пригорщами сипав їх на голови облягаючих.
Фельдмаршал Реншільд був весь обтиканий ними.
— З нас навіть вітер сміється, — сердився, струшуючи ті зів'ялі лаври. — Хто бачив у таку стужу й шувір добувати твердиню!
— Вам дуже до лиця отся фантастична прикраса, — потішав його генерал-майор Лягеркрона, — виглядаєте, як тріумфатор.
— Всі ми виглядаємо, як божевільні під проводом найбожевільнішого з вождів, — кинув йому красивий маршал і попер конем перед оден з Левенгавптових баталіонів.
Ядро, випущене вправною рукою з валів твердині, попало якраз у збиті лави молодого баталіону, двох розшарпало на смерть, а кількох поранило важко. Вояки, не досить ще закалені в боях, захиталися. Замість іти вперед, обступили вбитих і метушилися коло поранених товаришів, котрі стогнали і кричали, проклинаючи Веприк, Україну і війну.
Польний курат Рабеніюс, котрий не ховався в запіллю, лиш разом зі своїми людьми ліз "самій смерті в зуби", то над помершими відмовляв молитву, то ранених сповідав, то підбадьорював зацілілих, загріваючи їх словами псалмопівця.
Але баталіон буцім примерз до зимного поля.
— Каналії! — скрикнув нараз Реншільд. — Я вас здесяткувати велю. Ви соромом покриваєте лицарську славу Швеції, ви зраджуєте свого короля!
— Vivat Carolus rex! [110] — підхопив молодий корнет, гаркнули бубни, Рабеніюс чашу зняв угору, і баталіон двигнувся з місця.
Але самотний, дрімливий остров серед ледяного моря перемінився нараз у гору, що зіває сіркою і ригає огнем. З башень твердині вилітали ядра, а з прорізів у частоколі жужжали кулі так густо, цільно, дошкульно, що навіть найсміливіші шведи кидали в'язки хворосту, з котрими підступали під вал, і пускали з рук драбини.
І цей третій приступ відбився об завзяття хороброго команданта Веприка, шотландського офіцера. Мороз і вітер помагав йому. Аж темна ніч кинулася між облягаючих і обложених і відділила їх від себе.