Полтава
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #4
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Полтава». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У повicтi хронологiчно продовжено оповiдь про життя i дiяння славетного гетьмана часiв Полтавської битви — до i пiсля її завершення.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Чого мовчиш? — почув нараз грізне питання, зірвався на рівні ноги і перестрашено дивився на Меншикова. — Чого видивився на мене, як теля на мальовані ворота? Не хочеш, так кажи. Десятьох на твоє місце знайдеться. Шляхтич, а гірше хлопа боїться. І чого? Ну, і чого? Мазепа проклятий і відлучений від церкви, як паршива вівця від стада. Вбити його не гріх. Розумієш?
Гірчиця низько поклонився:
— Розумію.
— Ну, так, — відсапнув Меншиков. — Так, тоді, значиться... — І не докінчив, тільки приглядався ножеві, котрим „розтинав лист. Обертав, ніби бавився ним. — Так тоді чого ж ти захитався?
— Бо я ще в такому ділі не бував.
— Діловий чоловік не цурається ніякого діла. Задурно нікому не платять.
— Авжеж... — притакнув Гірчиця, бо боявся, щоб мовчанням не дратувати князя.
— А за те, якщо ти гаразд свою роботу зробиш, то милість царська не мине тебе. Дістанеш рангу і кондицію, про яку тобі навіть не снилося. Спитай Носа, він тобі скаже, як його величество цар нагороджує своїх людей. І грошей не пожалуємо. Не менше тисячі дістанеш. Ще тобі мало?
— Довільно, милосте ваша.
— Так, значиться, підеш?
— Піду, — відповів Гірчиця рішучо. Меншиков кинув ніж на стіл.
— Куля теж добра, тільки треба вміти стріляти, — говорив, мов про себе. А звертаючись до Гірчиці, остерігав його: — Але ти мені вважай, щоб тебе який чорт не підвів на лукаве діло, щоб ти, замість служити цареві, не пішов на службу царепредателя, бо тоді не минула б тебе найжорстокіша кара, як не мине вона Мазепу і ціле його гадюче кодло.
— Ніколи того не буде, відповів покірно Гірчиця. Я коли кому служу, так вірно!
— Пам'ятай! — кинув йому Меншиков і плеснув у долоні. — Покликати мені писаря Сливу'.
Зігнута над паперами постать всунулася крізь двері, не розпростовуючи спини.
— Напишеш походний лист на ім'я сего чоловіка, — приказував Меншиков, — але напишеш такою мовою, щоб його наші й черкаси могли розуміти. Тут тобі стіл і бумага.
Писар присів на краєчку лавки, як птах перед відлетом на гілляці, і писав: "Божиєю милостию пресвітчійшаго і великодержавнійшого государя нашого, царя, великаго князя Петра Алексієвича, всея Великия, Білия і Малия Россії самодержця. Їм милостем, господином сиятельнійшим князем і благородним бояром, господином думним стольником, полковником, офіцером, страпчим, дворяном і всякаго чина правительствуючим велико россійского ратним і служивим людем єго царскаго пресвітлаго величества. Под реєментом ясневелможнаго єго милости панам. Іоана Ілліча Скоропадскаго, обоіх сторон Днепра новоізбранного гетмана, їх милостем, мосці паном полковником, паном сотником, атаманом, войтам і всякой кондиції людем, поволь-ность услуг наших залецивши, відомо чиним, іж оказатель сего свидительнаго писання от'єздит... і т. д."
Зимний піт виступив на лоб писця. Він весь письмовник умів наізусть, а все ж таки боявся, щоб не пропустити якого слова, бо Меншиков звик був кулаком на спині робити коректуру. Та, на щастя, світлшший якось не дуже-то й приглядався до письма, перебіг очима, підписав і казав прибити печать.
Скрутиш і всунеш за халяву, говорив, вручаючи письмо Гірчиці. — А пройшовши територію під нашим регіментом находящуся, бумагу сію уничтожиш, щоб і сліду від неї не осталося.
— По приказу вашої світлості.
— А тут тобі на витрати в дорозі! — як псові, охлап кинув Гірчиці пригорщу срібла.
— З Богом!
XXV
Був пізній вечір. Гадячани лягали спати, як нараз загомоніли дзвони.
Не на тривогу, бо дзвонив не найбільший "Пилип" сам, лиш усі нараз, як на Великдень, — а все ж таки затривожився Гадяч.
В таку пізню пору, і дзвонять? Завтра будень, не свято — що за причина?
Зривалися і бігли до воріт.
— Не чули, сусідо, чого це дзвонять?
— Кажуть, гетьмана вбили.
— Івана Степановича? Боже ти наш!
Всіми вулицями на замок перли.
Замкові ворота зачинено. Сторожа не впускала товпи, котра з кождою хвилиною більшала й голосніше гула.
— Чому не пускаєте людей? Правди під решетом не скриєш! Весь город знає, що гетьмана вбили!
— Хто?
— Старшини. Іван Степанович старшин до царя не пускав.
— За волю України стояв, а старшинам щоб тільки їх маєтки!
— Ми їм дамо маєтки! Пускайте, іродові діти, а то розвалимо браму!
Дзвони втихли, та не тих народ. Товпа могутніла і хвилювала, шуміла. Ніби ворог облягав замок. Вже й каміння понад голови летіло. Сторожа ледве подалася крізь бокові ворітця, бо не могла стримати напору людської хвилі.
— Плечима підважуй! Ануте враз!