Твори в двох томах. Том 2
- Автор: Твен Марк
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Твори в двох томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Ми з Сеппі не раз уже пробували тактовно й обережно переконати Сатану, що він не зовсім правий. Сатана звичайно відмовчувався, і ми вважали його мовчанку за згоду. І тому ці слова Сатани дуже нас засмутили. Наші докази, мабуть, не справили на нього глибокого враження. Ми були розчаровані; певне, так почувається місіонер, який плекав надію, але бачить, що старався марно. Однак ми не виказували своїх почуттів, розуміючи, що зараз для цього не час.
Сатана насміявся своїм жорстоким сміхом досхочу, а потім сказав:
— Так, досягнення пречудові. Протягом п’яти чи шести тисячоліть народилися, розквітли й викликали подив світу не менше п’яти чи шести цивілізацій, потім занепали й щезли. І жодна з них, за винятком останньої, не винайшла способу масового і простого знищення людей. Вони старалися, докладали всіх зусиль, адже вбивати — найулюбленіше заняття людського роду від самого початку його існування. Але тільки християнська цивілізація досягла успіху, чим і може пишатися. Минуть ще два чи три століття, і всі визнають, що християни — досвідчені вбивці, і тоді погани підуть учитися до християн — не по релігію, а по зброю. Турки і китайці купуватимуть її, щоб убивати місіонерів і навернених до християнства.
Тут Сатана знову почав показувати, і перед нашими очима один по одному пройшли народи, довжелезна процесія, що розтяглася на два чи три століття, безконечні юрми людей, які люто билися, потопали в океанах крові, задихалися в чорному диму битв, крізь який проблискували тільки прапори і червоні спалахи гарматних пострілів; і завжди ми чули гуркіт канонади і передсмертні зойки.
— І для чого все це? — запитав Сатана, лиховісно засміявшись. — Зовсім ні для чого. Ви нічого не досягли. Ви завжди повертаєтеся туди, звідки починали. Протягом мільйона років люди безнастанно розмножуються і так само безнастанно винищують один одного. Для чого? Жоден мудрець не відповість на моє запитання. Кому це йде на користь? Лише жменьці нікчемних узурпаторів-монархів і знаті, які зневажають вас, відчувають себе опоганеними, якщо ви доторкнетеся до них, і зачинять двері перед самим вашим носом, якщо ви постукаєте до них. Ви на них гнете спини, ви за них воюєте, вмираєте — і не соромитеся цього, а пишаєтеся! Саме існування цих людей — вічна ганьба для вас, а ви боїтесь обуритися. Вони — лише жебраки, яких ви утримуєте своїми подаяннями, але ці жебраки дивляться на вас, як благодійники на прохачів. Вони розмовляють з вами, як пан з рабом, і чують у відповідь мову раба, звернену до пана. Ваші вуста вихваляють їх, а в глибині душі— якщо у вас збереглася душа, — ви зневажаєте себе за це. Перша людина була лицеміром і боягузом, і нащадки успадкували ці риси. Ось підвалини, на яких будується ваша цивілізація. Тож вип’ємо, щоб вона завжди процвітала! Вип’ємо, щоб вона не згасала! Вип’ємо, щоб… — Тут він з виразу наших облич зрозумів, які ми ображені, урвав свою мову на півслові, перестав сміятись і, відразу змінившись, лагідно проказав: — Ні, давайте вип’ємо за здоров’я один одного і забудемо про цивілізацію. Вино, яке за моїм велінням налилося вам у келихи з нічого, — земне, і призначалася для попереднього тосту. Киньте ці келихи, наш новий тост ми відзначимо вином, якого ще світ не бачив.
Ми послухались і простягли руки. В наші долоні лягли нові келихи, надзвичайно гарні й вишукані, зроблені з якоїсь невідомої нам речовини. Вони безперервно змінювались і здавалися нам живими істотами. Вони сяяли, іскрилися, переливалися всіма барвами, не зупиняючись і на мить. У них ніби напливали й відпливали різнобарвні хвилі, зіштовхувалися, вибухали і розсипалися бризками всяких відтінків. Мабуть, найбільше вони нагадували опали, які пронизують своїм чудовим вогнем вируючий морський прибій. Вино ж не можна було порівняти ні до чого. Випивши його, ми були охоплені дивним, чарівним почуттям, ніби сподобилися райського блаженства. Очі Сеппі наповнилися сльозами, і він побожно вимовив:
— Коли-небудь ми будемо там, і тоді…
Він крадькома глянув на Сатану. Сеппі, очевидно, чекав, що Сатана скаже: «Так, прийде час, і ви там будете», але Сатана ніби думав про щось інше і нічого не сказав. Мені стало моторошно, адже я знав, що він усе чув — ніщо сказане чи навіть подумане не проминало його. Сердега Сеппі зніяковів і не докінчив речення. Келихи піднялися, розітнули повітря, злетіли в небо, наче три сяйливі ореоли, і зникли. Чому? То була погана призвістка й навіювала невеселі думки. Чи я колись побачу свій келих? Чи побачить Сеппі свій?