Твори в двох томах. Том 2
- Автор: Твен Марк
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Твори в двох томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Щось у виразі її обличчя надало Сеппі сміливості, і він запитав, чи можна нам піднятися до Ніколауса й підтримати йому компанію.
— Заходьте! — сердечно відповіла вона. — Оце я розумію! Ви справжні друзі, раз відмовляєтеся заради Ніколауса від веселої прогулянки. Славні ви хлопці, їй-право, хоч і не завжди заслуговуєте похвали. Ось вам по шматку пирога, а цей віддайте Нікові, скажіть — мама прислала.
Ввійшовши до кімнати Ніколауса, ми відразу ж глянули на стінний годинник. За чверть десята. Невже він показує правильний час? Ніколаусові залишилося жити кілька хвилин! Серце в мене стислося. Ніколаус підскочив від радості й кинувся до нас. Він не нудьгував, готувався до пікніка і настрій мав пречудовий.
— Сідайте, — сказав він, — зараз щось побачите. Я змайстрував змія — ну просто очі вбирає! Він сушиться на кухні. Зараз я принесу.
На столі були розставлені всілякі спокусливі дрібнички. То були призи, які Ніколаус приготував для пікніка. Він витратив на них усі свої заощадження. Перш ніж піти, він сказав:
— Ви поки роздивляйтесь, а я піду на кухню, попрошу маму випрасувати змія, щоб він швидше сохнув.
Він вискочив за двері і, насвистуючи, побіг униз по сходах.
Ми не стали розглядати призів. Нас ніщо не цікавило зараз, крім годинника. Ми мовчали, втупившись у циферблат, дослухалися до цокання й щораз, як хвилинна стрілка перестрибувала на одну поділку, кивали головами, розуміючи: минула ще одна хвилина у змаганні життя й смерті. Нарешті Сеппі, глибоко зітхнувши, сказав:
— До десятої — дві хвилини. Ще сім хвилин — і Ніколаус перейде через смертельну межу. Він урятується, Теодоре! Він…
— Цить! Я й так немов на терню. Дивись на годинник і мовчи!
Минуло п’ять хвилин. Ми задихалися від хвилювання та страху. Ще три хвилини. На сходах почулися кроки.
— Він урятувався!
Ми підхопилися, повернувшись до дверей.
Тримаючи в руках змія, ввійшла мати Ніколауса.
— Хіба не красень? — мовила вона. — А скільки він трудився над ним! Почав на світанку, а закінчив оце перед вашим приходом. — Вона прихилила змія до стіни й відступила на кілька кроків, щоб краще роздивитися його. — Нікі сам розмалював його і, як на мене, дуже гарно. Церква, правда, не зовсім добре вийшла, але погляньте на міст — ну точнісінько наш міст, кожен скаже. Нікі просив мене принести змія сюди… Господи! Вже сім хвилин на одинадцяту, а я…
— Та де ж він?
— Він? Вийшов на хвильку, зараз повернеться.
— Вийшов?!
— Так. Він саме спускався сходами. А тут прийшла Лізина мама і каже, що її донечка кудись поділась, і вона дуже хвилюється. Я й кажу Ніколаусові: піди, мовляв, пошукай Лізу. Батько, правда, наказав тобі сидіти вдома, та дарма… Та що це з вами, чого ви так зблідли? Ви, мабуть, захворіли. Сідайте-но, я зараз принесу ліки. Певне, це від пирога. Він трохи важкуватий для шлунка, але я думала…
Вона щезла, не докінчивши речення, а ми кинулися до вікна, що виходило на річку. На тому кінці моста виднілася велика юрма, люди бігли туди з усіх боків.
— Усе, кінець! Бідолашний Ніколаус… Навіщо, ох, навіщо вона випустила його з дому?
— Ходімо, — схлипуючи, сказав Сеппі. — Ходімо мерщій… Як ми дивитимемося на неї? Через п’ять хвилин вона все знатиме.
Але втекти нам не пощастило. Мати Ніколауса перестріла нас на сходах із пляшечкою в руках і примусила сісти й випити ліки. Потім їй захотілося перевірити, чи ліки допомогли. Пересвідчившись, що нам не полегшало, вона заборонила нам уставати, а сама й далі картала себе за те, що почастувала нас недопеченим пирогом.
І от настала мить, якої ми так боялися. За дверима почувся тупіт, човгання, і люди з непокритими головами врочисто внесли в дім і поклали на ліжко двох утоплеників.
— О господи! — закричала сердешна мати, впала навколішки, обняла мертвого сина й стала вкривати поцілунками його мокре обличчя. — Це я винна, я послала його на смерть! Якби я послухалася, не пустила б Ніка з дому, нічого не сталося! Мене покарано справедливо, я була жорстока до нього вчора ввечері, коли він просив мене, його рідну матір, заступитися!
Вона голосила й голосила, і всі жінки плакали, і жаліли її, й намагалися втішити, але вона не слухала утішань і тільки твердила, що ніколи собі не простить, що, якби вона не пустила його з дому, він був би живий і здоровий, що вона винна в його смерті.
Це свідчить, які люди нерозумні, коли картають себе за які-небудь свої вчинки. Сатані відомо все, а він казав, що в житті людини трапляється тільки те, що зумовлено й визначено її першим вчинком, і людина неспроможна ані змінити перебігу свого життя, ані порушити його.