Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Я спитав про думку його батька щодо терміна «геноцид».
— Йому не міг подобатися цей термін, оскільки він був надто «непрактичним», — відповів Елі, — і він навіть міг вважати його небезпечним.
Одним із тих, з ким Лаутерпахт тоді контактував, був Егон Швельб, той самий чоловік, який зустрічався з Лемкіном у травні 1946 року і підбадьорив його. Елі вважав Швельба твердим прихильником батькового підходу до прав окремої особи і шанувальником його інтелекту і праці. В одному листі Швельб відзначив переконання Лаутерпахта у «тісному зв’язку» між «злочинами проти людяності» у Нюрнберзькому процесі та «ідеєю фундаментальних прав людини та їхнього захисту у кримінальному праві». Цей лист від Швельба також підтверджував, що Лаутерпахт «не дуже схвалював» «так званий злочин геноциду», і пояснював, чому: Лаутерпахт вважав, що «якщо надто сильно наполягати, що вбивати цілий народ є злочином, це може послабити переконання у тому, що також вже є злочином — убити одну окрему особу»{640}.
Швельб також знав, що Лаутерпахт був не дуже добре налаштований до Лемкіна особисто. Це не була ворожнеча, ясна річ, і немає сумнівів, що Лаутерпахт цінував «запал, ідеалізм і прямоту д-ра Лемкіна». Це були слова незначної похвали. Однак колишній професор Кембриджа не визнавав колишнього польського прокурора як науковця чи людину з серйозними інтелектуальними здібностями, і це мало значення. Лаутерпахт і Швельб зійшлися на думці, що було б «доречно» «врегулювати» відносини між злочинами проти людяності і геноцидом на користь перших. «Врегулювати» означало мовчати. Було б найкраще, якби трибунал нічого не сказав про геноцид.
Нікласові Франку у вересні 1946 року було сім років, він був уже достатньо дорослим, щоб пам’ятати атмосферу тривоги, яка панувала в рідному домі протягом тих кількох тижнів перед винесенням остаточного рішення суду. Того місяця він поїхав до Нюрнберга і побачив свого батька вперше за понад рік часу. Цей візит пробудив спогади без зайвих сентиментів.
На той час сім’я Франка була у доволі скрутному фінансовому становищі, вони як могли, діставали собі їжу та чекали на інформацію про судові слухання. Частково відсторонена від Франка, Бріґіт підтримувала зв’язок з баварським журналістом, який щовечора підбивав підсумки розвитку процесу по радіо. «Ми слухали його щовечора о сьомій», — згадував Ніклас. Вряди-годи цей журналіст навідувався до них у гості, часом приносив шоколадку — рідкісне задоволення для дітей. Він збирав уривки інформації для своєї радіопередачі.
Ніклас запам’ятав одну деталь — журналіст був євреєм: «Моя мати писала батькові до в’язниці: “Мені подобається цей пан Ґастон Ульман і я б хотіла, щоб ви могли познайомитися один з одним у в’язниці”».{641}
Ніклас посміхнувся цій божевільній ідеї.
«Моя мама продовжила: «Він єврей, але я вважаю, що в нього є серце». Ніклас замовчав на хвилю. «Вона написала це, — вигукнув Ніклас, — можете собі уявити, що «в нього є серце»? Закінчувався судовий процес у Нюрнбергу, з радіопередач моя мати дізналася про усі злочини, які вчинили німці, однак вона все ще могла написати таке речення».
Він похитав головою.
— Неймовірно, — сказав він перед тим, як знову замовкнути.
— Це було правильно, що мого батька віддали під суд. Він був послідовним у своїх поглядах.
Так, його батько заявив про свою провину, хоч і часткову, коли вийшов на трибуну суду у квітні.
— Це був гарний вчинок, але чи був він щирим? — Ніклас мав щодо цього свої сумніви, які підтвердилися зміною поведінки батька у серпні. — Наступного разу батько виявив свою справжню вдачу, — різко сказав Ніклас; його батько був слабкою людиною.
У вересні вони з усією родиною поїхали до Нюрнберга. Ніклас показав мені фотографію, де була його мати у великому чорному капелюшку, чорному пальті і спідниці, з худими ногами, посміхалася, підганяючи його і сестричку.
Бріґіт Франк з Нікласом (зліва), Нюрнберг, вересень 1946 р.
— Це було, здається, 24 вересня. Я пішов з матір’ю; нас, дітей, було п’ятеро. Ми увійшли до Палацу правосуддя, до великої зали, мабуть, зо двадцять метрів у довжину. З правого боку були вікна; з протилежного боку приміщення я впізнав Герінга, біля якого була його родина. Я сидів на колінах у матері; ми розмовляли з батьком через скляну перегородку з маленькими дірочками.
— Він усміхався, намагаючись виглядати щасливим. Я також пам’ятаю, що батько збрехав мені.