Ми проти вас
- Автор: Бакман Фредрик
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7820-65-8
- Переводчик: Софія Волковецька
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ми проти вас». Краткое содержание книги:
Увага! Книга містить ненормативну лексику.
Завтра, в день народження малого, вони підуть у зоопарк. Подивитися на ведмедів і биків. А може, навіть на лелек і мух.
Міра Андерссон з колегою саме працюють у новому офісі. Там зовсім мало місця, усе заставлено коробками, обидві жінки знервовані й виснажені. Їм вдалося перетягнути до себе кількох великих клієнтів, але значно важчим виявилося найняти кваліфікованих співробітників. Не кожен наважиться піти на роботу в щойно створену агенцію, тим паче в цьому регіоні.
Тому коли стукають у двері, Мірина колега сподівається, що це хтось із юристів, які були в них на співбесіді, прийшов повідомити, що передумав. Вона радісно відчиняє двері. Але на порозі стоїть Мірин чоловік.
— Петере? Що ти тут робиш? — вигукує Міра з глибини кімнати.
Петер сковтує слину і витирає спітнілі долоні об джинси. Сьогодні він одягнув білу сорочку і краватку.
— Я… ви, напевно, подумаєте, що це якісь дурниці, але я прочитав в інтернеті… ну… у багатьох фірмах зараз є «HR-відділ». Або «human resources»[9] — здається, так це називають. Там… набирають працівників, займаються їхнім професійним розвитком, умовами роботи. Я…
У Петера язик прилипає до піднебіння. Мірина колега ледве стримується, щоб не розсміятися, їй не дуже добре вдається, і вона приносить Петерові склянку води. Міра не рухається з місця й шепоче:
— Любий, про що ти?
Петер намагається себе опанувати.
— Мені здається, я зможу працювати з отим «human resources». Це ж те саме, що створювати команду. Збирати клуб. Я знаю, що в мене нема саме такого досвіду, який потрібен для роботи у вашій агенції, але я маю… інший досвід.
Колега чухає голову.
— Вибач, Петере, але я не розумію. Що ти ТУТ робиш? Хіба «Бйорнстад» не грає зараз МАТЧ?
Петер знову витирає долоні об джинси. Дивиться Мірі в очі.
— Я звільнився з «Бйорнстад-Хокею». І приїхав сюди, бо мені потрібна робота.
Міра не зводить з нього погляду. Часто-часто кліпає очима. Обвиває себе руками, тоді акуратно витирає очі.
— Чому ти хочеш працювати саме тут? — пошепки запитує вона.
Петер випростує спину.
— Тому що я хочу, щоб ми стали чимось більшим, ніж просто подружжя. Я хочу, щоб разом ми ставали кращими.
Того вечора, коли дві команди, червона і зелена, нарешті виходять на лід, щоб зустрітися в матчі, на арені й трибунах бракує кількох людей, присутність яких завжди сприймали як належне. Усі інші вже зібралися — люди з двох міст, з тисячею різних історій. Проте на льодовій арені Бйорнстада панує тиша. Сидячі трибуни вщерть заповнені вболівальниками, але ніхто не розмовляє, не плескає, не вигукує слова підтримки. На одній стоячій трибуні видно людей у зеленому, серед них стоїть безмовна група чоловіків у чорних куртках. Вони нічого не кричать. Начебто хочуть, але не мають сили, їхні легені спорожніли, а голоси затихли. І раптом до стелі піднімається пісня — їхня пісня.
Ми-и-и ведме-е-е-еді! Ми ведме-е-е-еді! Ми ведме-е-е-еді-і-і…
Вигуки лунають із протилежного боку, від іншої стоячої трибуни. Це співає червона група підтримки. Цілі натовпи вболівальників «Геда» ще змалку ненавидять «Бйорнстад-Хокей» і завтра знову будуть ненавидіти. Два клуби не припинять боротьби, світ не зміниться, усе залишиться як було.
Але сьогодні, один-єдиний раз, їхні сумні голоси шанобливо заводять пісню ворога:
«З БЙОРНСТАДА ВЕДМЕДІ!»
Один-єдиний короткий знак поваги. Просто слова. Такої тиші на цій льодовій арені ще ніколи не було, і вже наступної миті здається, що ніколи й не буде. Спершу не чути ані звуку, а тоді все заглушує вибух гордості й любові, коли ціле місто хоче заявити, що воно ще тут, воно стоїть, що Бйорнстад і далі проти всіх. Коли зелена трибуна з чорними куртками надриває горло, співаючи так голосно, щоб їх було чути аж на небесах. Щоб він знав, як його тут не вистачає.
А потім ми почнемо те, що завжди робимо в цих краях. Станемо грати в хокей.
Майю на залізничну станцію підвозить мама. Міра чекає біля входу, поки донька піднімається сходами, йде пероном і нарешті знаходить того, кого шукає. Він сидить на лавці.
— Беньї… — на відстані каже Майя, ніби кличе звіра, якого не хоче злякати.
Беньї здивовано глипає на неї.
— Що ти тут робиш?
— Тебе шукаю, — каже Майя.
9
«Людські ресурси» (англ.).