Третій фронт

— У вас іще є якісь погрози, чи запас закінчився?

— Вам смішно? Дарма!

— Чого ж дарма? Це треба бути просто феєричним довбограєм, щоб у переддень надважкої битви, перемогу в якій нам ніхто не гарантував, перейматися не підготовкою до битви, а якимись далекими планами. Жадібність забрьохала розум? Розплющіть очі! Україна на межі, всі ми на межі, а ви лякаєте мене якимось компроматом. Зовсім здуріли?

Чоловік почав гнівно сопіти. Він би, може, й кинувся на мене, щоб ударити, але вчасно зупинився. Тупцював на місці, сповнений гніву.

— Сподіваюся, що ви, пане Владюшо, мене почули, — нарешті вимовив він і подивився так, щоб налякати. Побачив, що я сміюся з нього, і тільки роздратувався.

— Сподіваюся, ви теж почули!

Він затремтів і пішов геть.

— Вони бояться тебе, Владюшо, — покрутив головою Бухгалтер. — І це погано.

— Так, не дуже добре. Але що я можу зробити?

— Я боюся, що коли ми виграємо битву, вони одразу спробують тебе вбити.

— Я майже впевнений у цьому. Вб’ють і почнуть розповідати про героїчну смерть рятівника Вітчизни. Ще й рейтинг собі зроблять на моїй крові.

— То що робити?

— Поки думати, як перемогти. А там подивимося.

А що було смикатися, коли ми були тут, як у тюрмі?

Невдовзі принесли нові супутникові фотографії. Чудовиськ прибувало. Я побачив «щорса», «катюшу» й «георгіївську стрічку». Проти «щорса» вирішив виставити отамана Тютюнника, той хоч із більшовиками вошкався, але небагато, і взагалі герой. Супроти «катюші» запланував поставити Шпиля, як потужну українську зброю, а на «георгіївську стрічку» навіть уваги не звернув, бо то було чудовисько кволе та прибацане.

У двері постукали, зазирнула Тетяна Павлівна, помітно схвильована. Мабуть, знову прийшла переконувати відмовитися від політичної кар’єри. Вони зовсім подуріли?

— М-м-можна?

— Заходьте.

— Пане Владюшо… — У неї дивно бринів голос, мабуть, дали їй дроздів і наказали будь-що звести з політичного шляху.

— Та не хвилюйте… — Я хотів її заспокоїти, а потім побачив пістолет у руці. Постріли, я вже кудись лечу, потім знову постріли. Я лежав на підлозі й побачив, що поряд упала Тетяна Павлівна з простреленою головою.

— Ти як? — спитав Бухгалтер, що присів поруч. Забігли охоронці, наставили автомати.

— Спокійно! Не стріляти! Бухгалтер урятував мене від замаху!

Потім уже прибігло керівництво, почали на мене кричати, що я вбив співробітницю Адміністрації Президента, потім побачили кров на мені. Тетяна Павлівна таки влучила. Дві кулі в бронежилет, одна у руку. Не дуже серйозне поранення, але крові достатньо.

— Подивіться її останні дзвінки, мабуть, кремлядь змогла за щось зачепити, — наказав я. Подивився на Бухгалтера. — Дякую, ти мене знову врятував. Відчув небезпеку?