Час великої гри. Фантоми 2079 року
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Час великої гри. Фантоми 2079 року». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
Обговорювались питання окупації України–Руси Північним союзом та розпалювання громадянської війни на території держави. Стратегічна оцінка ситуації велася по всіх параметрах — військово–політичному, економічному та психологічно–інформаційному — з урахуванням об'єктивних і суб'єктивних факторів. Прогнозувалися довга і кривава борня, зростання загального рівня ненависті й кількості жертв з обох сторін. Головну увагу доповідачі приділили інформаційній війні, агітації й пропаганді. Рекомендувалося розпалювати взаємну ненависть між білявими й чорнявими громадянами, між темно- та світлоокими, між довгоносими й кирпатими, між українцями і росіянами, українцями і євреями, росіянами та індійцями, поляками та німцями, між худими та товстими, між біло- та темношкірими, між носіями різних груп крові, між діабетиками й астматиками, між представниками різних партій, а в рамках однієї партії — між керівництвом і рядовими членами, між жінками й чоловіками, між батьками й дітьми.
Учасники конференції давали точні інструкції, як розпалювати ненависть. Особливу увагу надавали телевізійним ток–шоу, що транслювалися на всю країну, — достатньо завести туди одного–двох провокаторів, чи божевільних, чи просто жлобів та хамів, як досягався чудовий ефект збурення, люті, непримиренності, гризні, бійки: рівень адреналіну, агресину та гейтингу (від англійського hate — ненависть) зростав у три–чотири рази по всій країні. Блискучий результат!
Детально обговорювалося питання евтаназії і її широкого застосування, вбивства полонених, поранених, хворих, слабкодухих, усіх, хто зарахований до групи опору; наводилися захоплюючі приклади геноцидів в Африці та Азії із застосуванням простих підручних знарядь вбивства — ножів, мачете, бейсбольних бит, палиць, автоматів АК-47 та інших засобів народного волевиявлення.
Спеціальна доповідь була присвячена використанню національних рис українців — таких, як заздрість, жадібність, нелюбов до чужих приходнів. Наводився приклад, коли одна українська жінка зарізала ножем бідного голодного вояка за ковток борщу.
Дискусія ставала дедалі жвавішою, бо українське питання поділило учасників конференції на кілька таборів — одні обстоювали ідею повної екстермінації українців, інші пропагували поділ держави на кілька частин, які перманентно воюватимуть одна з одною, треті казали, що тільки жорстокий Володар може подолати анархію, притаманну цьому безголовому народові; напруження дедалі зростало, де–не‑де в залі спалахував вогонь, піднімалися клуби сірки, й навіть сам політолог Сатановський не міг угамувати доповідачів. Справа наближалась до бійки.
Богошитська з захватом слухала промовців, радіючи, що їй випала нагода побувати на такій конференції, набратися ума–розуму, повчитися в досвідчених колег мистецтва садомазополеміки й брудотехніки; хоча, чесно кажучи, їй кортіло поділитися власним державницьким досвідом організації суспільних процесів в Україні–Руси. Вже хотіла, долаючи галас, попросити в пана Сатановського надати їй слово в дебатах, аж тут на сцені непомітно з'явився ще один доповідач — у білому одіянні й білій, осяяній фосфоричним світлом масці. Богошитська навіть подумала була, що це Гоб так знахабнів і намагається виступити на поважній конференції.
Говорив незнайомий тихо, з якимсь незрозумілим, здається, арамейським, акцентом, але раптом у залі, де вже починалися диявольські бійки і вампірське ворохобництво, запала тривожна тиша.
— Що сталося з тобою, Києве, мій другий Єрусалиме, чому твої святі гори перетворюються на Череповища і чому тут убивають пророків? — мовив Незнайомий, піднімаючи догори руки, в яких тримав чашу з білого каменю. — Твоя чаша очищена ззовні, а всередині брудна.
Він показав чашу так, що всі побачили її зсередини — і всі уздріли кров у тій чаші.
— На вас впаде кров усіх праведників, пролита на цій землі.
Він змахнув чашею — і Богошитська, і всі в тій залі відчули, як бризнули їм в обличчя краплі крові. Як на біду, Богошитська забула батистову хусточку, щоб зітерти кров зі свого королівського обличчя. Стогін жаху пройшов по залі.
— Жниво велике наближається, женці з серпами йдуть, — продовжував Незнайомий.
«Хто пропустив сюди цього самозванця? — гнівно думала Богошитська. — Чому охорона така безсила?»
— Ви думаєте, що ви сила незборима, зло непереможне? Але пам'ятайте, що кожне царство, яке саме в собі розділилося, запустіє і дім, який розділився сам у собі, впаде. Ненависть завжди розсварює, розділяє, і це доводить ваше бісівське зібрання…