Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1611-2
- Переводчик: Роман Клочко
- Жанр: История
Электронная книга - «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Краткое содержание книги:
Книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави від часів Геродота до подій на Сході України сьогодні. Це авторитетне видання допоможе краще зрозуміти події минулого, а через них – і наше сьогодення. Автор фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Дізнайтеся, як наші предки «призвали варягів на царювання», як наша країна боролася за право бути незалежною, пройшла крізь часи кріпацтва, комуністичного терору й Голодомору, Другої світової війни та врешті-решт отримала незалежність.
Поява незалежної Української держави 1991 року створила умови для того, щоб мрії дисидентів стали реальністю. В організаційному плані це означало вступ до Європейського Союзу та прощання з радянським минулим, реформування української економіки та суспільства, а також нейтралізацію величезного політичного, економічного та культурного впливу, який Москва й далі здійснювала на свою колишню провінцію. Реалізація повного суверенітету для України стала тепер тісно пов’язуватися з прагненням приєднатися до Європейського співтовариства націй. Ці взаємопов’язані завдання стануть випробуванням для політичних здібностей українських еліт, єдності українських земель та міцності радянського дискурсу про братерські зв’язки України з її найбільшим та історично найважливішим сусідом — Росією.
Політична співпраця України із Заходом почалася у січні 1994 року з підписання угоди, укладеної за посередництвом Сполучених Штатів, згідно з якою Україна відмовилася від ядерної зброї, успадкованої від СРСР, — третього за величиною ядерного арсеналу в світі. У Будапештському меморандумі, що був підписаний у грудні того ж року, Сполучені Штати, Росія і Великобританія надали «безпекові запевнення» Україні, яка приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава. Хоча багато хто в Києві сумнівався, чи обачно відмовлятися від ядерної зброї (вторгнення Росії, одного з гарантів незалежності та територіальної цілісності за Будапештським меморандумом, підтвердить правомірність цих сумнівів 2014 року) існували й значні переваги безядерного статусу. Україна поклала край міжнародній ізоляції, у якій вона опинилася, відмовляючись приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Незабаром країна стала третім за величиною одержувачем американської допомоги після Ізраїлю та Єгипту.
У червні 1994 року український уряд підписав угоду про співпрацю з Європейським Союзом (ЄЄ), першу подібну угоду, що її ЄС запропонував пострадянській державі. Того ж року Україна стала першою країною серед членів і асоційованих членів Співдружності Незалежних Держав, яка приєдналася до угоди про Партнерство заради миру з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО). Західний військовий альянс, який був заснований 1949 року на початку «холодної війни», щоб захистити Західну Європу від Радянського Союзу, тепер переосмислював свою місію. НАТО почала будувати інституційні мости з колишніми супротивниками в Східній Європі, в тому числі й Росією, яка підписала угоду за кілька місяців після України. 1997 року Україна поглибила свою співпрацю з альянсом, підписавши Хартію про особливе партнерство й відкривши інформаційний центр НАТО в Києві. 1998 року стала діяти Угода про співпрацю з Європейським Союзом, підписана 4 роки тому. Усе це мало багатообіцяючий вигляд. Однак на шляху України до перетворення на європейську державу за задумом українських інтелектуалів попередніх десятиліть стояли серйозні перешкоди. Більшість із них була в самій Україні.
Як і багато інших країн пострадянського простору, на початку 1990-х Україна пережила велику політичну кризу, спричинену економічним спадом і соціальним розшаруванням, що зосередилася на відносинах між президентом і парламентом — інституціях, створених під час політичних потрясінь в останні роки існування Радянського Союзу. Росія розв’язала цей конфлікт у вересні 1993 року, коли президент Єльцин наказав танкам відкрити вогонь по будівлі російського парламенту й російська влада заарештувала віце-президента Росії та голову парламенту, звинувативши їх у підбурюванні до перевороту проти президента. Радники Єльцина переписали конституцію, обмеживши роль парламенту й перетворивши його скоріше на дискусійний клуб, ніж на активного гравця на російській політичній сцені. Україна вирішила конфлікт, що виник між президентом та парламентом, шляхом компромісу. Президент Кравчук погодився оголосити дострокові президентські вибори, які він програв, а влітку 1994 року він мирно передав владу своєму наступникові, Леоніду Кучмі, колишньому прем’єр-міністру й колишньому директору найбільшого в Європі ракетного заводу.
Протягом бурхливих 1990-х років Україні вдалося не тільки здійснити перше передавання влади між двома суперниками на пост президента, а й правові основи для життєздатної демократії. 1996 року президент Кучма переписав конституцію радянської епохи, але зробив це разом із парламентом, який забезпечив собі активну роль в українському політичному процесі. Однією з головних причин успіху України як демократії було її регіональне розмаїття, спадщина як далекої, так і недавньої історії, що втілилася у політичні, економічні та культурні відмінності, відображені в парламенті та врегульовані шляхом переговорів на політичній арені. Індустріалізований схід став оплотом відродженої Комуністичної партії. Західна Україна, що колись була під владою Австрії та Польщі, посилала до парламенту депутатів, які поповнювали лави національно-демократичного Руху на чолі з колишнім в’язнем ГУЛАГу В’ячеславом Чорноволом. Але той, хто отримував більшість у парламенті, здобував її в результаті коаліційної угоди й повинен був мати справу з опозицією, яку не так легко було задовольнити або схилити до співпраці. Жодне з політичних угруповань не мало достатньо сили, щоб знищити або відтіснити інше. У той час українську демократію інколи називали демократією за необхідністю. Однак це виявилося хорошим знаком. У пострадянському просторі демократії, створені тільки за бажанням реформаторів, не існували дуже довго.