Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— Що-що? — і засміялися. Гібон у білому фартуху подивився на нього згори, як на щось не варте уваги.
Стрибунець повторив питання. Обличчя старших весело вищирилися. Гібон вийняв з кишені фломастер, почеркав ним по серветці та поклав її на край рундука.
— Прочитай, — наказав він.
Стрибунець подивився на серветку:
— Ведений дирижабль, — прочитав він тихо.
Старші зареготали:
— Свинцевий! Дурнику!
Стрибунець почервонів.
— Чому свинцевий?
— А щоб зручніше було шибки бити, — байдуже відповів Гібон, і старші знову зареготали.
Під їхній дружний регіт Стрибунець, мокрий від сорому, вилетів з кафе, ховаючи в затискачі протеза грудку серветки. Хто їм сказав? Звідки вони дізналися?
У Чумній кімнаті стінами летіли звірі. Чигаючи на безтурботних перехожих, у засідці ховався гоблін. Стрибунець сів перед тумбочкою, на якій стояла друкарська машинка, і розтиснув затискач. Серветки не було. Кулак руки-не-руки не стискався по-справжньому. Стрибунець примружився, потім розплющив очі й відстукав на клавішах те, що пам’ятав і без папірця. Висмикнув листок і сховав до кишені. Він був засмучений. Засмучений дирижаблем. Бо не міг зрозуміти: до чого тут дирижабль? Вони товсті, незграбні, до того ж давно вимерли. А ще прикро було, що старші знали про скло. Що це він його вибив.
— Найобразливіше, — сказав Стрибунець, — найобразливіше, що це їм хтось із вас розповів.
— Що-що? — перепитав Горбач, звісившись згори.
— Ніщо, — сказав Стрибунець. — Кому треба, той розчув.
Красуня був у паперовій короні з вигнутими краями. Він посміхався, але його посмішці бракувало зуба. Смердючка в другій такій же короні посміхався вичікувально та з цікавістю. Його посмішка була аж занадто зубатою. Сіамець витинав з журналу малюнки. Він підняв на Стрибунця студені очі й знову заклацав ножицями.
— Хто кому що сказав? — не витримав Смердючка. — І кому що потрібно було почути?
Горбач знов звиснув униз.
— Про скло, — сказав Стрибунець. — Що це я його розбив. Старші знають.
— Це не я! — випалив Смердючка. — Я чистий. Нікому ніколи!
Сіамець позіхнув. Горбач почав обурено вовтузитися серед ковдр.
Слон колупав кишеню комбінезона.
— Я їм сказав. Що Стрибунець... Дуже хотів вас випустити. Дуже розхвилювався. Я їм так сказав.
— Кому? — Смердючка зсунув корону набік і почав длубатися у вусі. — Кому ти це сказав?
— Їм, — Слон невизначено помахав рукою. — Великому, який запитав. І ще тому, який поряд стояв, йому — також. Не можна було? Вони не образилися.
Незабудковий погляд Слона потягнувся до Сіамця, палець поліз до рота.
— Не можна було, так?
Сіамець зітхнув.
— Сильно дісталося? — запитав він Стрибунця.
— Ні, — Стрибунець підійшов до Смердючки та підставив йому кишеню. — Вийми. Я тут дещо записав для твоїх листів. Щоб ти там згадав.
Смердючка рвонув кишеню, вихопив папірець і заобертав його в руках, внюхуючись у написане.
— Ого, — сказав він. — Нічого собі. Думаєш, нам це згодиться в господарстві?
Горбач спустився зі свого ліжка, взяв у Смердючки аркушик і теж прочитав.
— Дирижабль? Що це означає?
— Я, звичайно, можу написати, що бідна паралізована крихіточка хоче зайнятися повітроплаванням, — мрійно протягнув Смердючка. — Мені не важко. Але чи правильно це зрозуміють?
— Ця назва пісні, — перебив Стрибунець. — Або групи. Я й сам не зрозумів. Якщо, звичайно, Гібон не пожартував.
— З’ясуємо, — Смердючка заховав листок. — І напишемо.
Слон важко протупав по журнальних обрізках і зупинився біля Стрибунця.
— Я теж хочу корону, — запхинькав він. — Із зубчиками. Як у нього. — Слон показав на Красуню.
Смердючка подав йому свою.
Слон сховав долоні за спину:
— Ні! Як у нього. Красиву!
Горбач зняв корону з Красуні та надягнув на Слона. Щоб вона не впала, йому довелося її приплюснути. Сяючий Слон відійшов від нього, тримаючись дуже прямо.
— Обійшлося без ревіння, — зрадів Горбач. — Пощастило.
Сівши на своє ліжко, Слон обережно обмацав голову.
Табакі
«Та це ж голос Тьох-Гроха! — гукнув Боброріз
І гордючно додав зайву фразу:
Як сказав би наш шеф на подібний сюрприз,
Я промовив це першого разу!
Так, це трелі Грох-Тьоха! Рахуй-но у такт
І побачиш: я мовив це двічі!
Так, це пісня Тьох-Гроха! Доведено факт,
Щойно я проказав його тричі!»