Клуб невиправних оптимістів
- Автор: Генассия Жан-Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-117-3
- Переводчик: Анастасия Шведик
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Клуб невиправних оптимістів». Краткое содержание книги:
— Як ти міг цілих шість тижнів не подавати ознак життя? По-твоєму, це нормально?
— Усе виявилося складніше, ніж я собі уявляв.
— Я не про це. А про твоє мовчання. Телефонний дзвінок. Більшого не прошу. Сказати, що ти живий-здоровий, — і до наступного тижня.
— Твоя правда, варто було зателефонувати. Мама нічого тобі не розповіла?
— Вранці ми говоримо «Доброго ранку», коли вона повертається з магазину — «Доброго вечора», відтак — «На добраніч».
— Їй теж нелегко. Вам слід розмовляти. Просто… я живу в Бар-ле-Дюк.
— Де це?
— На сході. Центр департаменту Мез.
— Що ти забув у тому Бар-ле-Дюк?
— Розпочинаю свою справу. Знайшов собі напарника. Я хотів прилаштуватися у Версалі. Він саме звідти. Каже, якщо розкрутимось у Бар-ле-Дюк, то де завгодно досягнемо успіху.
— У тій дірі що, телефона немає?
— У мене шалено багато роботи. Ти собі не уявляєш.
— Мені начхати! Це не причина. Наша сім’я мертва!
Я вийшов, грюкнувши дверима. Шерлок розмовляв у коридорі зі сторожем. Тато кинувся за мною. Вони провели нас зажуреним поглядом. Їм навіть не треба було прислухатися, щоб розчути нашу розмову. Ми опинилися надворі. Кудись ішли.
— Мішелю, я приїхав поговорити.
— Нам більше нема про що говорити. Клямка запала.
— Ти дорослий. Міг би й зрозуміти.
— Ти нас покинув. Годі!
— Я вирвався з роботи. У нас проблеми й справ по горло. Зворотній потяг о 17:54. Я пригощу тебе лимонадним пивом, згода?
— Нема бажання!
— Тоді чого ж ти бажаєш?
— Я хочу «24 години Ле-Мана».
— Хочеш, щоб я купив тобі «24 години Ле-Мана»? Яка ціна? Це надто дорого. Не зараз. Можливо, за кілька місяців, якщо справи налагодяться. Наразі мій бюджет обмежений найнеобхіднішими витратами і не потягне жодної понаднормової витрати.
— Вона потрібна мені зараз. А не за десять років!
— Ти б міг попросити маму.
— Вона сказала, що не має грошей, бо справи йдуть погано, і порадила звернутися до батька!
— Кепсько! Я й не сумнівався. Моріс — нікчема.
— Ще вона сказала, що ти не сплачуєш обумовлених аліментів.
— А звідки? Їй відома моя ситуація. За п’ятнадцять років роботи я не попросив жодного су. Повернув борг завдяки моїй долі спадку. Із дому забрав тільки одяг. Щоб зіп’ятися на ноги, мені знадобиться час. Я надолужу згаяне, статок і відсотки. Про неї не хвилюйся, про вас також. Вам нічого не бракуватиме. Не хочу, щоби вона вплутувала вас у наші незгоди.
Він нервував. Витяг пачку «Житана» та поклав одну до рота. Я простягнув руку. Він дозволив мені витягти. Запалив обидві.
— Ти куриш?
— Віднедавна.
— Отакої. Слухай, я дзвонитиму раз на тиждень.
— Не думай, що ти комусь щось винен.
— Тоді ми принаймні можемо розмовляти. Щонеділі увечері, підійде?
— Не гарантую, що буду вдома. Коли ти повернешся до Парижа?
— За першої ж нагоди. Можеш мені вірити.
— Маю йти. Багато роботи.
— У нас іще година.
Він дивився на мене великими круглими очима, увімкнувши незмінну усмішку продавця сантехніки. За якихось п’ять секунд він заговорить голосом Ґабена чи Жуве. Я відвернувся. Не потис руки. Не обійняв. Не вернувся. Кожен пішов своїм шляхом.
Аби впевнитися, що жоден член Клубу її не впізнає, Леонід обрав партію, зіграну у фіналі маловідомого турніру у Свердловську, виграну 1943 року Ботвинником — єдиним і неповторним представником Бога на землі, — що задав жару куленепробивному Олександру Константинопольському, адепту окопної війни та залізобетонного захисту. Супротивник кидав усі резерви на облогу неприступної цитаделі. Лише коли опонент утратив більшість пішаків і фігур вищого порядку, він брався за свої, вдаючись до тактики дорожнього катка. Ніяких ризиків. Гра апаратника. Смертельно нудна. На те, щоб завчити партію, в мене пішло два тижні. Я повторював її десятки разів. Вона вже мені снилась. Без права на помилку. Вивчив п’ятдесят два ходи Ботвинника білими та запам’ятав п’ятдесят один хід Константинопольського у виконанні Леоніда. Я саме вправлявся на кишеньковій шахівниці біля фонтану Медічі, коли підійшов Саша. Він сподівався мене там знайти, щоб запропонувати сходити в «Сінематеку». Я хутко сховав аркуш із партією до кишені.
— Не сьогодні. Я поспішаю. У неділю граю проти Леоніда.
— Вам не виграти.
— Запевняю, що виграю! Багато хто робитиме ставки.
— Це неможливо. Водилися б у мене гроші, я би поставив проти вас — і виграв.