Клуб невиправних оптимістів

— Маріні, — кинув він. — Вас викликає мосьє Массон.

Я підвівся. Казандзакіс зісковзнув до ранця. Ніколя підвівся мене пропустити. Поплескав по спині, щоб підбадьорити. Я пішов слідом за сторожем.

— Що він хотів? — спитав я.

— Якщо вас викликають посеред уроку — це вже недобрий знак, — відповів він.

Ідучи безкінечним коридором, я все зрозумів. Це поштар, листи чи мама. Може, сусід із шостого, що заскочив мене зненацька: я не розчув його кроків, коли минулого тижня сидів на сходах, а він не зрозумів жодного слова з моїх плутаних пояснень. Він викрив мою таємницю. Я попав. Важко буде все заперечувати чи переконувати, що пошта регулярно губилась. Таке собі розкрадання кореспонденції дебілом, що втрапив на гачок дурощів. Скличуть дисциплінарну раду, і вона відрахує цього йолопа. Сором, втрата прав, неминуча дорога на гільйотину. Я шукав бодай якісь пом’якшувальні обставини. Може, розридатись, удати останнього дурника, приплести сімейні чвари, тоді покарання зведеться до відсторонення від навчання на три дні. Мене охопило непереборне бажання відлити. І втекти. Як чкурну — ніхто мене не дожене. Куди бігти? Біда втечі в тому, що вона не надто віддаляє вас від вихідної точки. Ефект бумерангу. Треба сміливо глянути в очі проблемі. Спускаючись сходами сорому, я думав про Ізабеллу Арчер та Алексіса Зорбу. Вірогідно, різниця між чоловікам й жінками криється у сміливості жінок вирізати нарив, тоді як чоловіки безперестанку знаходять хоч яку причину з ним жити. Ми підійшли до кабінету головного наглядача. Сторож постукав двічі. Почулося: «Увійдіть». Він відчинив двері. Я заплющив очі. Ніби засуджений до розстрілу, почувши: «Вогонь!»