Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
Сам Кузьма Терпило ніколи не розказував, не любив йон сього згадувать. А калі хто розпитувать почне — набурмоситься і піде геть. А розказував мені Нестірко, якому Кузьма дядьком доводився. Розказував йон мені уже у мринській тюрмі, бо з місяць ми в одній камері перебували, в одному кутку, на долівці кам'яній спали. На волі, у Пакулі, мені, простакові, та ще братові розкуркуленого, до нього не підступитись було, такий був Нестірко бідовий, галіфетний. А тюремна камера нас порівняла. Познєй дороги наші знову розійшлися: йому — шпіонаж і вредительство пришили, мені ж — тольки агітацію антирадянську. І загув Нестірко у табори сибірські і пропав там, а я — меншим одбувся, і вижив, і ще воював з німцем, медальку заслужив. Дак ось що розказував мені Нестірко, онук Нестара Семирозума. А калі йон брехав, то і я — брешу. Як не подався Кузьма Терпило з Ангелочком до тої Польщі, став йому Вовчар болєй довірять. А була у Демида зальотка одна, на хуторі лісному проживала, йон з нею пив і гуляв. Увійшло у зиму, болота й ріки закувало, і Кузьма бричкою возив Вовчара на хутір лісний, до тої зальотки. І ось верталися яни одної ночі з хутора у лігвище лісовиків. Вовчар, п'янющий, колодою, без пам'яті, у бричці качався. Дак. Кузьма спинив бричку на лісовій дорозі, наче упряж поправити, і одсік сокирою голову своєму родакові…
Ніхто сього не бачив, як яно було, але так Нестірко мені розказував, у камері тюремній. Тади кинув Кузьма голову Демида Волохача у мішок, гужі обрізав, сів охляп на коня та й поїхав лісом Сіверським у бік Мньова. А Нестірко, хоч молодий, та ранній, був уже в летючому комсомольському загоні по боротьбі з бандитизмом. І бродили яни лісами-нетрищами, розшукуючи лігвище Вовчара. І ось чують: щось гупає в лісі. А вже сніжок випав, і тихо яни ішли. Аж бачать: кінь стоїть на лісовій дорозі, а дядько в чекмені сокирою землю рубає. Прорубав, прогріб йон земельку і мішок опустив. Опустив йон мішок, землею та снігом закидав і каже: «Господи, прийми сю жертву останню і зупини ріку крові людяцької. А мені — прости гріх сей великий, із жалю до людей, а не з ненависті вчинений…» Ну, тутечки Нестірко і упізнав з голосу дядька свого. Упізнав — і до нього: «А, падло бандитське, дак се ти золото, у парі з Вовчарем награбоване, до луччих днів ховаєш!» Ухопили яни Кузьму Несторовича, сніг одгребли, до мішка, а у ньому — не золото, а — голова отамана, Демида Волохача.
А тіло Вовчара лісовики поховали у нетрищах непроходимих, за рікою Чорною. Так розказують. Як хоронили тіло отамана, яму виклали шовковими подушками. А самого— в шкіряне пальто вбрали, і персні золоті на пальцях, і хрест золотий, у радульського батюшки одібраний, на грудях його, а з боків — по нагану. І ніхто з людяк нинішніх не відає, де тая могила. Шумить над нею ліс Сіверський та вовки в снігових кучугурах виють, і тольки. Гомонять люди знаючі, що можна знайти могилу отамана ранньої весни, гілки дерев у лісі, за Чорною рікою, надломлюючи: з гілок дерева, яке над отамановою могилою виросло, не сік, а кров червона потече. То плаче на тім світі кривавими слізьми Кузьма Терпило, що суд над Вовчарем звершив. Бо ніхто з людяк земних — не судія іншій людині, що б яна не чинила, а тольки Бог їм судія. А ще гомонять, що по зорях можна тую могилу розшукать: зірка, червона од крові, пролитої отаманом, над нею горить. Але усе те — забобони і баляндраси бабські, так я думаю. Бо калі б над могилами тих, хто кров людяцьку пролив на віку нашому, та зорі червоні палали, усе небо давно пурпуровим було б… Ну, а хлопці лісові, отамана похоронивши, розбрелися по світу широкому. А гуртик їх на Варяговому острові приліпився, і по селах ще до Паски яни колотилися.
А перед Різдвом з'їхалися до Мартина Волохача, Вовком здавна прозваного, сини його. З'їхалися сини його із сіл околишніх, з Мрина і Мньова далекого. Бо з батьком, норова крутого, ніхто ужитися не міг, і були вони в приймах або по роботах у містах. А вже вість із лісів прийшла, що нема в живих брата їхнього Демида. І про Кузьму Терпила, що він з Демидом учинив, уже знали. І був для них вечір Святий — поминальним вечором. І пили та їли вони за столом багатим, у світлиці батьковій. А тоді мовив Мартин Волохач голосом жорстким: «Зійдіть, синки, на гору Крукову, поколядуйте в пам'ять брата вашого коло вітряка, Кузьмою збудованого». І зійшли вони, п'ять синів Мартинових, на шпиль гори Крукової і брата свого меншого пом'янули — під небом нічним, під зорями холодними. А як повернулися вони до господи батькової і знову навколо стола різдвяного сіли — розгорівся вогонь на шпилі гори Крукової, і знялося над вітряком, Кузьмою збудованим, полум'я до неба, зорі притьмаривши. І хукнув Мартин Волохач у скло лампи гасової, і відблиски вогню, що на горі Круковій палахкотів, заметлялися кривавими хвостами по світлиці. І казав Мартин, у чарки синам наливаючи: «Ось, свіча поминальна по Демиду нашому».
І дивилася Уляна Несторка з вікна хати синової на вогонь під небесами, і червоні од вогню на горі Круковій очі її були. Тоді повернулася вона до невістки своєї Марусини, що на полу в гарячці сухотній горіла, і мовила так: «Думає Мартин Волохач, що се — свіча поминальна по синові його Демиду. А сяя свіча — уже в руках його, навіки складених».
І пили сини Мартинові за упокій душі Демидової, радіючи, що таку свічу, на весь Край, у пам'ять брата свого меншого запалили. А тоді мовив большак Мартинів твердо: «Тепер послухайте, батьку, з чим ми, діти ваші, до гурту зібралися. Уже нема на світі нашого брата меншого, якого і люди в Краї, і власті боялися. І нема вже кому добро оберігать, яке ви за жисть свою надбали, та й ми дещо приробили, бо ні дня, ні ночі без роботи не знали, покуль на батьківщині, коло вас жили. І прийшло врем'я добро нажите розділити чесно, покуль у чужі руки яно не попало». Аж зубами скреготнув Мартин Волохач на ту мову: «Думав я, що се — дєтки мої зібралися, батька з маткою у Святий вечір уважити, а се — ворони жадні злетілися тіло моє клювать! Дак знайте: покуль я землю топчу — і соломина з дворища мого до ваших рук не прилипне!»
І розгорілася велика суперечка у Мартина Волохача з синами його, за столом різдвяним. І не знати вже, хто перший із них, хмільних, ударив батька, бо темно було в світлиці, догоряв вітряк на Круковій горі. А відтак били гуртом, за давні і ближчі обиди помщаючись. Так нуртує, усе на своєму шляху зносячи, вода ставкова, греблю прорвавши. Так куля, що довго силу зла у собі таїла, випущена з рушниці, сліпо смерть чинить. Так коні, усе своє життя закуті в окови упряжі, схарапуджені, безоглядно мчать у прірву.
Скумасно завив у дворі пес, ярчук. І зірвався він з ланцюга, перестрибнув через тин високий і зник у Страхоліссі, і ніхто його більше не бачив. Коли ж прийшли до тями і засвітили лампу, Мартин мертвий лежав на підлозі, коло порога. І поклали його сини на лаву, руки на грудях склали і втулили свічку між пальців його, чорних од роботи. І засвітилася свічка сама, а вогонь на горі Круковій згас. А на ґанку кричала на весь хутір Несторів Мартиниха стара. А вранці наїхало міліції повно. І пов'язала міліція синів Мартина Волохача, що батька до смерті забили.
Ще не похоронили Волохача, а вже майно його влада повітова описала. І було серед того добра чимало, що Демидом, сином Мартина Волохача, у людей забрано. А як склали усе описане на підводи, простяглася валка через увесь хутір, аж до Страхолісся. А як лежав Мартин Волохач у труні, прийшла і Уляна Несторка попрощатися. Розступилися люди в острасі, бо усе, що вона давніше Мартинові наврочила, збулося. І мовила Уляна тихо, аби усі чули: «Прости, Мартине, калі що не так було у жисті нашій, я ж тебе, дєвкою бувши, любила».