Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #1
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подано за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
Цим квасом частували ватагів, самих тільки ватагів. Їх було зо двадцятеро. Лігун був дуже старий і дуже могутній ватаг, і тому мені дозволили увійти разом з ним, щоб він міг спертись на моє плече, а я щоб допомагав йому, коли він сідав і коли підводився. На порозі Ніблакового будинку — великий то був будинок, з дерев'яних колод, — кожен ватаг лишав свого списа або рушницю, що в кого було, і свого ножа. Так уже було заведено. Ти знаєш, о Волоханю, що міцне питво гаряче, і від нього спалахує давня ворожнеча, а руки й голова швидкі на вчинки. Але я помітив, що в Лігуна було два ножі. Одного він лишив у дверях, а другого сховав собі під укривало, щоб був напохваті. Інші ватаги зробили так само, і я з жахом подумав, що воно буде.
Усі поважно посідали великим колом. Я стояв поруч Лігуна. Посередині була бочка з квасом, а коло неї стояв раб, що наливав квасу всім гостям. Ніблак перший виголосив промову, дуже миролюбну, проречисту, і подав знак рабові. Той зачерпнув повний глек квасу і почастував, як і годилось, Лігуна — першого за старшинством та вагою.
Лігун випив усе, до останньої краплі. Я допоміг йому підвестись, щоб він також міг виголосити промову. У нього знайшлось привітне слово для кожного плем'я, він похвалив Ніблака за щедрість, за те, що він справив такий бенкет, радив, як завжди, жити всім у мирі і сказав, що квас дуже смачний.
Тоді випив Ніблак, другий після Лігуна за старшинством. Потім пили по ряду всі ватаги один за одним. Усі промовляли добрі слова і хвалили квас… Що я сказав? Усі? Ні, о Волоханю, не всі. Останнім був худорлявий, подібний до кота чоловік з молодим обличчям і бистрим, зухвалим поглядом. Він понуро випив квас, плюнув на землю і не промовив жодного слова.
Випити квас і не похвалити його — була образа. Плюнути на землю було більше, ніж образа. Він зробив і те, і те. Про нього знали тільки, що він ватаг стіків з Юкону, а більше нічого.
Як я вже сказав, це була образа. Але знай, о Волоханю, це була образа не Ніблакові, що справляв бенкет, а найстаршому і найповажнішому з тих, що сиділи кружка. А таким був Лігун. Усі замовкли і, втупивши в нього очі, чекали, що він буде робити. Лігун не ворухнувся, не затремтіли старечі губи, не здригнулись ніздрі, не опустились вії. Але я бачив, що він зблід і посірів. Я бачив старих дідів суворими ранками, коли притискав голод, коли жінки плакали, діти хлипали, і ніде не було не тільки м'яса, але й натяку на м'ясо. Вони так само виглядали.
Тиша стояла мертва, ніде ні згуку. Можна було подумати, що навколо сидять мерці, якби кожен не намацував ножа під одежею і не позирав допитливо на своїх сусідів з обох боків. Я був тоді юнак, але я знав, що трапилось таке, яке не часто трапляється, і що наближається хвилина, яка тільки раз у житті буває.
Ватаг стіків підвівся, — усі очі звернулися до нього, — перейшов кімнату і став перед Лігуном.
— Я — Опітса-Ніж, — сказав він.
Лігун нічого не відповів, не підвів на нього очей і, не кліпаючи, дивився в землю.
— Ти — Лігун, — казав далі Опітса, — ти вбив багато людей, але я живу.
Лігун знову нічого не відповів, тільки подав мені знак і за моєю допомогою підвівся й вирівнявся. Він був як сосна, що вже гола й стара, але ще може позмагатися з бурею і з морозом. Його очі дивились уперед, не кліпаючи. Здавалось, що він не тільки не чув, але й не бачив Опітси.
А Опітса, оскаженівши з люті, затанцював перед ним, не згинаючи ніг, як роблять люди, коли хочуть ганьби завдати. І Опітса заспівав пісні про свою величність і про величність свого плем'я, пісня та була пересипана образами чілкетам і Лігунові. Усе співаючи й танцюючи, він скинув своє укривало, вихопив ножа і став ним виблискувати перед лицем Лігуна.
І пісня, яку він співав, була піснею ножа. Навкруги панувала тиша — лишень чулося пісню Опітси. Ватаги сиділи, як неживі, тільки, коли блищав ніж, в очах їх спалахували іскри вогню, що десь глибоко жеврів. Лігун стояв нерухомо. Він знав, що перед ним була смерть, і не боявся. Ніж виблискував щораз ближче до його обличчя, але очі дивились, не кліпаючи, і він не відхилявся ні в один бік, ні в другий.
Опітса вдарив його два рази по лобі. Порскнула червона кров. Лігун дав мені знак, щоб я підтримав його, він хотів іти. Старий зневажливо посміхнувся в обличчя Опітси, відхилив його вбік, як відхиляють довгу гілку, що нависла над стежкою, і пройшов повз нього.
Я розумів, що вбити Опітсу перед лицем двадцятьох великих ватагів була б ганьба, і, згадавши про закон, зрозумів, що Лігун хотів убити по закону. А хто ж після нього був перший, як не Ніблак? Спираючись на мою руку, Лігун ішов до Ніблака. З другого боку в нього вчепився і колов його ножем Опітса, занадто нікчемний, щоб великий ватаг заплямував свої руки його кров'ю. Ніж Опітси завдавав йому щораз нові рани, та Лігун немов не помічав їх, і ми втрьох так і йшли через приміщення до Ніблака, що сидів, загорнувшись в укривало, і, пойнятий жахом, дивився на нас.