Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #1
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подано за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
Та на схилі віку, кажу, він прагнув тільки миру. І це не через те, що він став боятися або занадто полюбив місце коло багаття та повний горщик. Ні, він, як і раніше, вбивав з хижістю і злістю, як найлютіший войовник, під час голоду стягував собі живота разом з наймолодшими і з найдужчими пускався в бурхливе море або йшов небезпечними стежками. Щоб покарати його за всі славні подвиги, військовий корабель завіз його аж у твою країну, о Волоханю, і в країну чоловіка з Бостона. Минуло чимало років, перш ніж він повернувся назад. Я вже тоді підріс, хоч не був ще справжній юнак. Лишившись на старість бездітним, він прихилився до мене і вділяв мені своєї мудрості.
— «Воювати добре, о Палітлуме», — казав він. — Ні, о Волоханю, я тоді був не Палітлум, мене звали Оло Вічно-Голодний. Пити я став уже пізніше. «Воювати добре, — казав Лігун, — тільки нерозумно. У країні чоловіка з Бостона я бачив на власні очі, що вони не б'ються один з одним, тим-то вони й дужі. Своєю силою вони йдуть проти нас на островах і протоках, а ми для них — як той дим з багаття або як той туман на морі. Тому я й кажу тобі, що воювати добре, дуже добре — тільки нерозумно».
І ось Лігун, як завжди найперший з усіх вояків, став подавати свій гучний голос за мир. Він був наймогутніший ватаг і найбагатша людина, отже, коли він був уже зовсім старий, то справив потлач. Ніколи ще не бувало такого. П'ятсот човнів вишикувалося вздовж берега річки, і в кожному було не менш як десятеро чоловіків і жінок. Прибуло вісім племен. Усі — від першого й найстарішого аж до останнього й найменшого — зійшлися тут. Були люди і з дальших племен, великі мандрівники й шукачі, що почули про потлач Лігунів. Цілих сім днів вони набивали собі животи, їли та пили в нього. Вісім тисяч укривал роздав він їм. Я це добре знаю, бо хто ж, як не я, роздавав їх усім, кожному відповідно до його значності й гідності.
Після потлачу Лігун став бідною людиною, але ім'я його було на устах у кожного, і інші ватаги аж скреготіли зубами, заздрячи на його велич.
Слова його мали велику вагу, і він проповідував мир. Він не минав жодного потлачу, жодного свята, їздив навіть на звичайні ради племені, щоб там говорити про мир. Одного разу випало нам з Лігуном поїхати на великий бенкет до Ніблака. Цей Ніблак був ватаг скутів, річкових індіян, що жили поблизу плем'я стикінів. Лігун був уже дуже старий і недалеко йому було до смерті. Він бухикав і від холоду, і від диму, і червона кров часто ллялась із його рота, і ми дивились на нього, як на вмирущу вже людину.
— «Ні, — сказав він якось, — краще було б умерти, коли кров капає з ножа, коли навкруги бряжчить криця і пахне порохом, а люди скрикують, пронизані холодним залізом або метким свинцем!» Бачиш, о Волоханю, серце його ще лежало до боїв.
Від чілкетів до скутів не близький світ. Ми чимало днів пливли на човнах. Коли люди гнулись над веслами, я сидів біля ніг Лігуна і вчився в нього закону. Мені нема чого говорити про це, о Волоханю, бо ти знаєш. Я повторюю тільки закон: «Кров за кров, рід за рід». Лігун глибоко розумів це, коли казав:
«Знай одне, о Оло, що мало честі вбити чоловіка нижчого себе. Вбивай завжди значнішого, і чим він значніший, тим більше тобі буде пошани. Але коли з двох людей ти вбиваєш нижчого, на тебе впаде ганьба, і жінки будуть копилити губи перед тобою. Я кажу, що мир — добрий, але пам'ятай, о Оло, коли доведеться тобі вбивати, то вбивай, як велить закон».
Такий звичай тлінкетів, — ніби виправдуючись, пояснив Палітлум.
Я згадав про розбійників і злочинців на Заході наших Штатів і не дуже здивувався із звичаїв тлінкетів.
— До Ніблака й скутів ми приїхали вчасно, — оповідав далі Палітлум. — Бенкет був великий, мало не такий самий, як і Лігунів потлач. Приїхали наші з Чілкету, і сітки, і стикіни, сусіди скутів, і рангели, і гунаї. Були також сендауни, такоси з бухти Готон, і їхні сусіди оки з Дугласової протоки, індіяни з річки Наас, і тонги з півночі Діксону, і кейки з острова Купріянова, і сиваші з Ванкувера, і касіяри з Золотих Гір, і тесліни, і навіть стіки з Юконського краю.
Багато людей з'їхалося звідусіль. Найважливіше було те, що ватаги племен мали зустрітися з Ніблаком і потопити стару ворожнечу в квасі. Цей квас навчили нас робити росіяни — так казав мені мій батько, а йому казав його батько. Ніблак намішав у цей квас ще багато дечого — цукру, борошна, сушених яблук, хмелю, — і вийшло справжнє питво для чоловіків — міцне й приємне. Не таке добре, як «Три зірки», о Волоханю, але добре.