Пригоди Олівера Твіста
- Автор: Диккенс Чарльз
- Серия: Вершини світового письменства #60
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: М. Пінчевський
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Пригоди Олівера Твіста». Краткое содержание книги:
Щаслива розв'язка — Олівера рятує «ідеальний джентльмен», містер Браунлоу, — розкриває оптимістичну впевненість письменника в торжестві людяності над злом і несправедливістю.
— Нічого, — відповіла Ненсі.
— Не відмовляйтесь, — промовив джентльмен таким лагідним тоном, що міг би розчулити і більш жорстоке та черстве серце. — Подумайте добре і скажіть мені.
— Нічого, сер, — повторила дівчина і заплакала. — Мені нічим не можна допомогти. Повірте, для мене вже надії немає.
— Ви самі позбавляєте себе надії, — сказав джентльмен. — Ваше минуле безвідрадне, ви змарнували свої молоді сили й ті неоціненні скарби, якими господь наділяє нас лише один раз і ніколи не обдаровує знову, але в майбутньому для вас ще є надія. Я не хочу сказати, що в нашій волі повернути вам душевний спокій, бо він приходить, коли його шукають. Але тихий, безпечний притулок в Англії або ж — якщо ви боїтеся тут лишатись — десь за кордоном ми не тільки можемо, а й усім серцем прагнемо вам дати. Ще не займеться новий день, ще й річка не прокинеться від першого подиху ранку, а ви вже будете далеко від своїх колишніх спільників і зникнете для них безслідно, мов западетесь крізь землю. Ходімо! Я не хотів би, щоб ви повернулись туди і перемовились бодай одним словом з вашими товаришами, чи кинули погляд на знайомі кубла, або ж вдихнули того повітря, що несе для вас отруту і смерть. Облиште все, поки не пізно, скористайтеся зі слушної нагоди!
— Тепер вона погодиться! — вигукнула юна леді. — Я бачу, вона вагається.
— Боюся, це не так, моя люба, — сказав джентльмен.
— Авжеж, сер, я не погоджуся, — мовила дівчина після внутрішньої боротьби. — Я мов ланцюгом прикута до свого минулого життя. Тепер воно мені гидке й ненависне, але я не можу його змінити. Я, мабуть, зайшла надто далеко, щоб повернутись… А втім, не знаю, бо якби ви колись раніше зі мною про це заговорили, я б лише засміялась у відповідь. Та що це! — скрикнула вона, збентежено оглядаючись. — На мене знову нападає страх. Треба швидше йти додому.
— «Додому»! — повторила юна леді з притиском:
— Так, додому, леді, — відгукнулась дівчина. — В той дім, який я сама для себе створила ділами всього свого життя. Нам треба розійтися. Мене можуть вистежити або побачити випадково. Ідіть же! Якщо я справді зробила вам послугу, то про одне прошу вас: залиште мене і дайте мені йти своїм шляхом.
— Умовляти її далі — марна річ, — зітхнувши, сказав джентльмен. — Може, ми наражаємо її на небезпеку, затримуючи тут. Вона й так, мабуть, уже затрималась довше, ніж розраховувала.
— Так, так, — підтвердила дівчина. — Я вже спізнилася.
— Яка ж доля чекає її, бідну? — вигукнула юна леді.
— Яка доля? — перепитала дівчина. — Погляньте он туди, леді. Бачите темну воду? Скільки разів ви читали про таких, як я, що кидалися в річку, не лишивши після себе жодної живої душі, яка пожалкувала б за ними? Мине кілька років, а, може, й місяців, і настане й моя черга…
— Не кажіть так, благаю вас! — відгукнулася, схлипнувши, юна леді.
— Ви ніколи не почуєте про це, люба леді. І не дай боже, щоб вам доводилось чути про такі страхіття, — відповіла дівчина. — Прощайте, прощайте!
Джентльмен відвернувся.
— Ось гаманець! — вигукнула юна леді. — Візьміть його заради мене. Хай у вас буде трохи грошей на чорну годину.
— Ні! — відповіла дівчина. — Я зробила це не задля грошей; лишіть мені бодай цю втіху. Але… дайте мені що-небудь з ваших речей; я хотіла б мати щось таке… ні, ні, не перстень… ваші рукавички або носову хусточку, — щоб зберегти на згадку про вас, люба леді. Ось так… Дякую. Хай благословить вас господь. Прощайте! Прощайте!
Сильне хвилювання дівчини, а також побоювання, що її можуть викрити й жорстоко покарати, очевидно, змусили джентльмена якнайшвидше вволити її бажання й залишити саму. Почулися кроки, що віддалялися, і голоси стихли.
Незабаром постаті юної леді та її супутника появилися на мосту. Вони спинилися на верхній площадці сходів.
— Стривайте! — вигукнула юна леді, прислухаючись. — Вона, здається, кличе нас. Мені почувся її голос.
— Ні, моя люба, — мовив містер Браунлоу, сумно оглядаючись, — вона не рушила з місця і стоятиме там, аж доки ми підемо,
Роза Мейлі все ще вагалася, та старий джентльмен узяв її під руку й майже силоміць повів уперед. Коли вони зникли з очей, Ненсі повалилася на камінну приступку, простягнувшись ледь не на весь зріст, і гіркими слізьми вилила свій душевний біль.
Нарешті вона звелася і непевною ходою, похитуючись, піднялася сходами на вулицю. Здивований тим, що почув, шпигун якийсь час ще стояв нерухомо на своєму місці, а тоді, кілька разів сторожко озирнувшись навколо і впевнившись, що поблизу нікого немає, поволі вибрався зі своєї схованки й, скрадаючись у тіні попід стіною, як він це робив, спускаючись сюди, піднявся нагору.