Ґарґантюа і Пантаґрюель

Корінь у зілля пантагрюеліон маленький, міцненький, кругленький, з тупим кінцем, білого кольору, не дуже вузлуватий і вривається він у землю десь на лікоть. Від кореня йде одне-єдине стебло, кругле, на стебло ферули схоже, зверху зелене, а всередині білясте, порожнисте, як стебло smyrnium olusatrum[379], бобів та гентіани, деревисте, рівне, крихке, з канелюрами, як на ледь рифленій колоні, і волокнисте (волокна в цьому зіллі найцінніше), надто у частині, іменованій mesa, тобто у середній частині, а заодно і в так званій mylasea.

Заввишки пантагрюеліон від п'яти до шести футів; іноді він виганяється на висоту списа (проте це на грунті м'якому, багнистому, пухкому, вогкому, але не холодному, як, скажімо, в Олоні або ж у Розеї, біля Пренести, в Сабінії, і коли дощить аж до свят рибалок і до літнього сонцестояння). А ще перевищуючи дерево, він дістав у нас, слідом за Теофрастом, назву дендромалах, проте це зілля з кожним роком мізерніє, тоді як у дерева цупкіші і корінь, і стовбур, і конар, і гілля, і воно все буйніше пароститься.

А листя в нього утричі більше завдовжки, ніж завширшки, вічнозелене, цупке, як у рум'янки, тверде, з зубчатими серпастими краями, як у буквиці, а кінчики їхні нагадують македонську копію або ж хірургічне пущадло.

Будовою листя пантагрюеліона мало чим різниться від листя ясеня і парила, дуже схоже на листя сідача, — отож чимало билярів, які назвали пантагрюеліон рослиною домашньою, називають сідач диким пантагрюеліоном, — і обсідають стебло кожне саме по собі шерегами, в кожній шерезі по п'ять-сім листочків. Природа дуже вподобала його, давши листя йому непарне число, число божисте і таємниче. Запах його дуже міцний і просто шибає в делікатні ніздрі.

Сім'я законюється вгорі стебла і лише тропіки внизу. Пантагрюеліон рясніє ним, як і всяке інше зілля, сім'я це кулясте, довгасте, ромбовидне, брунатне, ба навіть буре, тужаве, вкрите легким покривом, це чудова пожива для всіх співочих птахів, таких, як коноплянка, щиглик, жайвір, чиж, канарка та інші, але воно може зробити людину безплідною. А от греки колись з нього пекли фрікасе, пироги і коржі, їли їх на десерт і вважали за найкращу заїдку до вина, а проте засвоюється він погано, псує шлунок, псує кров, дуже розпаляє мозок і наповнює голову шкідливими і руйнівними випарами.

І так само як дві двоснасті рослини, наділені чоловічою і жіночою квіткою, як-от, скажімо, лавр, пальма, дуб, падуб, асфодель, мандрагора, папороть, гриб, аристолохія, кипарис, терпентин, м'ята, піон та інші, це зілля має чоловічу квітку, що зроду не цвіте, зате сім'яниста, і жіночу, вкриту дрібнесеньким білястим цвітом, порожнім і геть-то яловим; як у інших рослин цього ґатунку, жіноча квітка пантагрюеліона має листя ширше і м'якше, ніж листя чоловічої, зате він не такий гінкий.