День гніву

— Поскромлена буде ця чума, приборкана повідь…

— Але вже навіки! Щоб самого імення Русі не було!..

— Натішимось каранням своєвільних куп!..

— Руки порубати всім, за чергою, всім…

— Ласки нікому не давайте, нікому не фольґуйте, мості панове… Чи сват, чи брат з давніших часів, усіх рубайте…

— Актора ж найголовнішого, смородливого пса, п’яницю, відьомського любаса, гунцвота…

— Хмеля гіресобачого…

— В клітці, мості панове, на варшавський ринок повеземо, у важких кайданах лишень…

— Щоб не вирвався…

— Знахар, відьомськими чарами ворожить…

— Залізо перекушує…

— На лобне місце у Варшаву, мості панове…

— Цей раз уже не вирветься…

Януш Корсак брів, як у тумані, по цьому шатрі, шукав тверезішого обличчя, пливкіше слово хотів чути, але застали йому дорогу обважнілі, вилискуючі від туку й вина личини, облаплювали і його, втім, не пізнаючи, кухлі і пугарі тиснули йому в руки й пашіли в лице винним паром, п’яним жаром дихали, відводив їх лапища, пробачався, не чоломкався, нахмурений ішов далі, переступав тілища на коберці, освинілих уже зовсім вельмож, що лежали в своєму блювотинні, рохкали й стогнали або качались, облапавши розісміяну, в спорзно[508] роздертих брокатах і фалюндишах, дорогу дівку…

— Брате мій, де ж вас шукати? — похитав головою, грудьми до грудей стрінувся з фратром Домініком Збаразьким, що блукав і собі поміж хмільною братією. Не бралася його її вогняна душа, тверезий і холодний ішов, поскубував собі свою рідку борідку, якої не голив від заславської опресії. Ще більше схуд, аж прозоре, таке воскове було його обличчя, а в очах не вгасав жар: глум і погорда, святебність і гріх. Ходив, як і Корсак, не в злотоглавах і оксамитах, а в жовнірській півбайдані зверх бармиці[509] й чернечого габіта, з крицевими простими наручами, з контарем при боці. Як і давніше, був панцерним товаришем у хоругві Корсака, Яреминого кінного компуту.

— Єдині ми, здається, з тобою, ваша мосте, — сказав чернець, — в цьому королівстві Бакха й Венери, не тратимо голів…

Усі поп’яніли — навіть Домінік Заславський, що хоч сам фазаножер і гортановстек, сласний конфетолюбець, проте ніколи голови не тратив, вистерігаючись служби Діонісові, тепер посоловів від бургунда. Сидів біля молодого Конецпольського, веселуна в злотоглаві й у клейнодах, з оксамитною шапочкою на кучерях, і дивився світючими очима на безеценства оргії. Ярема Вишневецький і Адам Кисіль не виходили зі своїх шатер. Перший — ображений за те, що не йому віддали реґіментарства, другий — просто зі страху, щоб, бува, сп’яна не порубано його шаблями, адже ж учора ще в очі названо його зрадником наших секретів, які начебто сам реферував Хмельницькому, адже ж ще вчора взято з його власних возів трьох козаків, порубано їх перед його ж шатрами, голосно викрикувано, що Кисіль хоче бути хамським королем і давно пора його вбити на палі. В шарлатному охмелінні бенкетували реґіментарі й панята, ротмістри хоругв, начальники шляхетського рушення: князь Любомирський і князь Тарновський, з-під їхніх пірначів виступали в полі бутні Кирдеї, Дрогойовські, Липські, Обертинські, Халенські і Тарли… Шестопери й буздиґани, вийняті з-за поясів, бо розперезувалась шляхта, котились із пугарами по дощатих столах, залитих липкою мальвазією. Курилось з лобів, парували на срібних полумисках страви, костями вергли на себе п’янчуги, перепиті хрипіли, легко спалахували, поривалися до шабель, хвалили божка Бакха, а розмальовані панянки, вогненноволосі, з косами, як крукокрилля, в діамантах і рубінах, з мушками на припудрованих щоках, коштовні повії зі Львова й Любліна, не п’яніючи, похмелілим лицарям відпинали потайки яхонтові застіжки й ховали собі, прозорливі, легко зароблене добро за ґорси[510] і в кишені, поміж фалдами й фальбанами[511] пишних важких суконь.