Господиня

На обох ліжках щось лежало, вкрите темно-зеленими покривалами, щось довгасте, неправильної форми. Якісь знайомі вигини та роги…

Саморобний стіл Дока стояв біля узголів’я, в найосвітленішому місці. Стіл просто сяяв — він був усіяний блискучими металевими скальпелями та іншим застарілим медичним приладдям, назви якому я не знала.

Але дещо інше світилося ще яскравіше: блискучі шматочки срібла, подерті, розтерзані, розмазані по столу… Тонесенькі срібні ниточки — пошматовані, оголені, розірвані… Срібні плями на столі, на покривалах, на стінах…

Тиша в кімнаті аж вибухнула від мого зойку. Печера вибухнула. Перед очима все попливло, і я не могла знайти вихід. Зусібіч на мене посунули стіни, забризкані сріблом, і відрізали усі шляхи для втечі.

Хтось вигукнув моє ім’я, але я не впізнала голосу. Зойк був занадто гучний — аж голова заболіла. На мене насунула кам’яна стіна, крізь яку сочилося срібло, і я впала. Чиїсь дужі руки підхопили мене.

— Доку, допоможіть!

— Що з нею?

— У неї напад?

— Що вона бачила?

— Нічого… нічого. Ми накрили тіла!

Брехня! Тіла були виставлені напоказ, розкидані страшними блискучими згустками по столу — знівечені, розчленовані, піддані страшним тортурам тіла, розірвані на шматки…

Я чітко бачила рудиментарні паростки передньої частини дитячого тільця. Це ж дитина! Малюк! Покалічений малюк, байдуже покинутий у калюжі власної крові…

Шлунок бунтував, як і стіни, до горла підкотив шлунковий сік.

— Вандо? Ти чуєш мене?

— Вона при тямі?

— Здається, вона зараз виблює.

Той, хто говорив, не помилився. Дужі руки підтримували мені голову, поки мене вивертало.

— Що ж робити, Доку?

— Тримайте її, щоб не забилася.

Я кашляла й намагалася вирватися.

— Відпустіть мене! — насилу вичавила я. Слова плуталися. — Відійдіть від мене! Заберіть руки! Ви чудовиська! Катюги!

Я верещала й вертілася в сильних руках.

— Заспокойся, Вандо! Ш-ш-ш! Усе гаразд! — мовив голос Джареда. Вперше за весь час це не мало жодного значення.

— Чудовисько! — плюнула я йому в обличчя.

— У неї істерика, — мовив Док. — Тримайте її.

Раптом чиясь важка рука ляснула мене по обличчю.

Крізь хаос до мене долинуло зітхання.

— Що це ти робиш? — загарчав Іян.

— Іяне, в істоти якийсь напад. Док намагається привести її до тями.

У вухах дзвеніло, але не від ляпасу — від запаху, запаху срібної крові, що стікала по стінах, від крові безневинних душ. Кімната вертілася навколо мене як жива. Світло грало злі жарти з моєю підсвідомість: створювало дивні узори, що набирали форм чудовиськ із минулого. Гриф розправив крила… націлився своїми кігтями мені в обличчя… Док усміхнувся й простягнув до мене руку — з кінчиків його пальців крапало срібло…