Господиня

— Вони… е-е-е… закінчують розвантажувати здобич.

Цього разу її погляд надовго зупинився на південному тунелі, а Іян насупився. Тоді Труді зиркнула на мене й зустрілася зі мною поглядом.

«Відверни їхню увагу», — прошепотіла Мелані.

Я швидко глянула на Джеймі.

— Ти голодний? — запитала я.

— Так.

— А коли ти не голодний? — пожартував Іян. Його обличчя знову розслабилося — він умів краще приховувати емоції, аніж Труді.

Коли ми зайшли до нашої кімнати, Джеймі полегшено плюхнувся на великий матрац.

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — перепитала я.

— Не варто хвилюватися. Справді. Док сказав, усе минеться за кілька днів.

Я кивнула, хоча його слова не переконали мене.

— Піду митися, — пробурмотіла Труді й вийшла з кімнати.

Іян сперся об стіну і, вочевидь, нікуди не збирався.

«Коли брешеш, схиляй голову», — порадила Мелані.

— Іяне? — мовила я, не відриваючи очей від ноги Джеймі.— Може, принесеш нам поїсти? Я також зголодніла.

— Еге ж. Принеси нам чогось смачненького.

Я відчувала на собі Іянів погляд, але не підводила очей.

— Гаразд, — погодився він. — Я повернуся за кілька хвилин, — наголосив він.

Я досі дивилася вниз, так ніби оглядаючи рану, аж поки його кроки не затихли.

— Ти не сердишся на мене? — запитав Джеймі.

— Ну звісно, що ні.

— Ти ж не хотіла, щоб я ішов.

— Тепер ти в безпеці; нема чого хвилюватися, — я несвідомо поплескала його по руці й мотнула головою: волосся вже встигло відрости до підборіддя й падало на обличчя.