Золотий дім

Мати.

Так, мати, його жінка. Тільки тепер не залишилося жодних близьких родичів. Є тільки цей документ. Якщо нам обом буде заподіяна якась шкода, я призначаю опікуном хлопчика пана Рене Унтерліндена.

Ти знаєш, про що ти просиш, говорить вона.

Так.

Спочатку вона переконала його визнати дитину іншого чоловіка своєю. Тепер ти хочеш, щоб я прийняла цю саму дитину, дитину іншої жінки, за свою. А ти знаєш, що діти в мій план не входили.

Рудоволоса жінка в діадемі, що бігла внизу, спинилася. Вона стоїть, взявшись руками в боки, і глибоко дихає, голова її задерта догори. Так, мовби вона теж чекає на відповідь. Але вона, звісно ж, не бачить ані мене, ані Сучітри, і нічого не знає. Ми сидимо на двадцять першому поверсі.

Ти подумаєш про це, запитую я, коли камера пропливає повз моє лице.

Вона заплющує очі, а камера спиняється, чекає, під’їжджає ближче. Тоді Сучітра розплющує очі, і видно лише ці очі, які заповнюють весь екран.

Думаю, ми зможемо, говорить вона.

Потім різка зміна кадру.

Тепер інша пара очей заповнює екран. Камера дуже повільно від’їжджає, і з’ясовується, що це очі малого Веспи. Він пильно дивиться в камеру без жодного виразу на обличчі. У звуковій доріжці ми чуємо закадровий голос нотаріуса. Майно вивчається правниками з обох країн, стверджено багато порушень. Але в кінцевому підсумку це дуже велике майно, інших спадкоємців немає, а хлопчику лише чотири роки.

Тепер нас троє: малий Веспа, Сучітра і я, у невизначеній кімнаті, якійсь кімнаті бруклінського дому патронатної сім’ї, куди хлопчика передали для тимчасової опіки. Камера дуже повільно рухається до центральної точки трикутника, в якій починає обертатися, так що наші обличчя почергово пропливають через екран. Наші обличчя нічого не виражають. Камера починає обертатися швидше, а тоді ще швидше. Наші обличчя зливаються, а тоді камера починає кружляти так швидко, що всі обличчя зникають, а залишається лише розмита пляма, швидкісні лінії, рух. Люди — чоловік, жінка, дитина — другорядні. Є лише невпинний круговир життя.