Золотий дім

Чи ви мене чуєте. Чи ви мене чуєте. Чи ви мене чуєте.

Не хто інший, як Рія — Рія, котра заїхала мені так міцно, що в мене кілька днів у голові дзвеніло, — допомогла мені поставити перші невпевнені кроки на шляху до функціональної дорослості. Ми почали зустрічатися приблизно раз на тиждень у тому самому барі-ресторані на Бовері-стріт біля Музею ідентичності, і вона розповідала мені про своє рішення повернутися на роботу, де її шеф Орландо Волф, проявивши неабияке розуміння, зберіг за нею посаду. Вона порівнювала це зі стосунками, в яких кохання померло, та залишилося достатньо спільного, щоб варто було не складати рук. Можливо, якщо докласти достатньо зусиль, могло б відродитися щось на зразок любовного почуття.

Так само вона порадила й мені потрактувати своє розбите кохання. Дай Сучітрі час, сказала вона. Нехай пройде через усе, що вона тепер робить, через усіх цих другосортних знаменитостей. Нею керує злість. Дай їй час, і я переконана, що вона повернеться до тебе, щоб подивитися, що тут можна вдіяти.

Мені важко було в це повірити, але завдяки цьому я почувався краще. Мені також приємно було спостерігати за одужанням Рії. Схоже було на те, що результати виборів додали їй завзяття й повернули чимало попередньої сили духу й проникливості розуму. Вона трималася осторонь гендерної політики, оскільки, за її словами, у тій сфері вона була досі «вибита з колії», але працювала над новими музейними залами, що мали літописати й представляти розквіт нового праворадикального «ідентитаризму», появу в Америці європейського екстремістського руху, що зародився з руху французької молоді, Покоління ідентичності нової правиці, а також організовувала заходи, присвячені расовій і національній ідентичності в рамках циклу, який назвала «Криза ідентичності», де заторкувалися здебільшого расові й релігійні проблеми, але найбільше уваги приділялося передовсім розкольницьким конвульсіям, що охопили Америку після тріумфу коміксного нарцисиста-зубоскала: та Америка, чий визначальний ексклюзивістський міф про місто на пагорбі валявся розтоптаний у стічній канаві фанатизму й расового та чоловічого супремасизму, була роздерта навпіл, а під зірваними масками американців виявилися обличчя Джокера. Шістдесят мільйонів. Шістдесят мільйонів. А ще дев’яносто мільйонів занадто байдужих, аби проголосувати.