Вокзал на вулиці Відчаю
- Автор: М'євіль Чайна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Богдан
- ISBN: 978-966-10-5932-9
- Переводчик: Дар'я Беззадіна
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вокзал на вулиці Відчаю». Краткое содержание книги:
Вони вриваються у сни й свідомість містян, полюючи на них і випиваючи їхню пам’ять дотла. Навколо цих літаючих почвар зав’язуються події, що переростають у криваву драму з багатьма дійовими особами.
Тут і вчений-винахідник двигуна кризової енергії зі своєю коханою хепрі (напівлюдиною-напівкомахою), тут і могутній бос злочинного синдикату, тут і представники корумпованого уряду, тут і повітряні мисливці ґаруди (напівлюди-напівптахи), тут і конструкти (щось подібне до біороботів), тут і Пороблені — організми, хірургічним способом зліплені з різних видів живих створінь. Є також водяники, какти, вірми... А між ними всіма, у різних вимірах, мандрує жахливий павук Ткач — уособлення неземної сили і мислення. Пригодницький, динамічний, фантасмагоричний сюжет роману цілком захоплює уяву читача, а деколи навіть викликає сльозу...
По обіді, коли вчений уже годину чи півтори пропрацював, він почув, як щось брязкотить внизу в дворі. За півхвилини на сходах почулися кроки.
Айзек закляк, чекаючи, коли вони припиняться, стихнувши перед кімнатою когось із наркош. Вони не припинилися, натомість рішуче попрямували останніми двома маршами скрипучих сходів і зупинилися просто перед його дверима.
Айзек завмер. Серце швидко й тривожно калатало. Він у відчаї роззирнувся, шукаючи пістолет.
У двері постукали. Він не відповів.
За якусь мить той, хто був за дверима, постукав знову: не голосно, але ритмічно й наполегливо. Айзек наблизився, намагаючись не шуміти. Він побачив, як засовалась Лін, котру потурбував стукіт.
За дверима почувся голос — дивний, грубий, знайомий голос. Він різав слух і тремтів. Айзек не міг розібрати слів, але раптом він потягнувся до дверей — стривожений, агресивний, готовий оборонятися. «Радґаттер відправив би цілий загін, — подумав він, стискаючи ручку, — а це, мабуть, якийсь стражденний прийшов жебрати на дозу». І хоча в таке не вірилося, Айзек передчував, що це були не вартові і не люди Пістрявого.
Він одчинив двері.
На неосвітлених сходах, трохи зігнувшись, із гладенькою, вкритою пір’ям та вцяткованою, мов сухе листя, головою і закрученим хижим дзьобом перед ним стояв ґаруда.
Айзек відразу ж побачив, що то не Яґарек.
Крила здіймалися й оповивали постать, мов величний ореол. Були вони охристої та червонясто-коричневої барви.
Айзек і забув вже, який вигляд мав нескалічений ґаруда. Він забув розмах і велич їхніх крил.
Чоловік одразу ж якимось незбагненним, інтуїтивним чином зрозумів, що відбувалося. Його осяяв безсловесний здогад.
За мить до нього додалася величезна мішанина сумнівів, тривоги, цікавості й ціла лавина запитань.
— Ти хто в біса такий? — видихнув він. — Якого хріна ти тут робиш? Як ти мене знайшов?.. Що... — на думку приходили непрохані напіввідповіді. Він швидко відійшов від порога, намагаючись їх позбутися.
— Ґрім... неб... лін... — ґаруда силкувався вимовити його прізвище. Звучало так, наче він намагався викликати демона. Айзек швидко смикнув гостя за руку, щоб той пройшов за ним у маленьку кімнату. Чоловік зачинив двері й приставив до них стілець.
Ґаруда вийшов до центру кімнати на осоння. Айзек з осторогою за ним спостерігав. Той був одягнений у запилючену стегнову пов’язку, і все. Шкіру мав темнішу, ніж у Яґарека; вкрита пір’ям голова — більш плямиста. Він рухався економно, кожен порух був швидкий і різкий, після чого ґаруда повністю завмирав, схиливши голову, щоб роздивитися кімнату.
Він довго дивився на Лін, аж поки Айзек не зітхнув, — тоді ґаруда підвів на нього очі.
— Хто ти? — запитав Айзек. — Як же ж, блядь, ти мене знайшов?
Про свою здогадку чоловік промовчав.
Так вони й стояли — стрункий, мускулястий ґаруда й товстий, опецькуватий чоловік — на різних кінцях кімнати. У пір’ї ґаруди сяйливо відображалося сонце. Айзек не зводив з нього очей, відчуваючи раптову втому. Разом із ґарудою до кімнати увійшло якесь відчуття невідворотності, наближення кінця. Айзек його за це ненавидів.
— Я Кар’учай, — сказав ґаруда. В голосі навіть сильніше, ніж у Яґарека, чулися цимекські інтонації. Розібрати слова було важко. — Кар’учай Сухту-г’к Вайджгін-хі-хі. Конкретний Індивідуум Кар’учай Надзвичайно-Надзвичайно Гідний Поваги.
Айзек чекав.
— Як ти мене знайшов? — зрештою запитав він з гіркотою.
— Я... Я здалеку, Ґрімнеб... ліне, — сказав Кар’учай. — Я ягдж’гур... Мисливець. Моє полювання триває вже багато днів. Тут я полюю із... золотом та паперовими грішми... За моєю здобиччю тягнуться чутки... й спогади.
«Що він має на увазі?» — подумав Айзек.
— Я з Цимека. Моє полювання триває ще з Цимека.
— Не можу повірити, що ти нас вистежив, — раптом знервовано сказав Айзек. Він говорив швидко, з ненавистю думаючи про нав’язливе відчуття, що це кінець, і водночас агресивно його ігноруючи, блокуючи саму думку. — Якщо нас вистежив ти, чортова варта точно зможе це зробити, а якщо вони зможуть... — Він швидко походжав туди-сюди, а потім став на коліна біля Лін та ніжно погладив її.
— Я тут, щоб відновити справедливість, — сказав Кар’учай.
Айзек не міг говорити. Йому раптом забракло повітря.
— Шанкель, — сказав Кар’учай. — Пісне море. Миршок.
«Я вже чув про цю подорож, — роздратовано подумав Айзек. — Не треба мені про неї розповідати».
— Я вже... тисячі миль полюю. Прагну відновити справедливість.
Айзек повільно заговорив, розлючений і засмучений водночас:
— Яґарек — мій друг, — сказав він.
Кар’учай продовжив, неначе Айзек нічого й не сказав.
— Коли ми виявили, що він зник, після... суду... мене обрали для переслідування...
— Чого ти хочеш? — запитав Айзек. — Що ти збираєшся з ним зробити? Хочеш забрати його з собою? Ви хочете... ще щось йому... відрізати?
— Я тут не через Яґарека, — мовив Кар’учай. — А через тебе.
Айзек витріщився на нього, не розуміючи вже нічого.
— Твій вибір... дозволити, щоб було відновлено справедливість...
Кар’учай був невблаганний. Айзеку нічого було сказати.
«Що він має на увазі?» — знову подумав чоловік.
— Уперше твоє ім’я сплило у Миршоку, — пояснював Кар’учай. — Воно було у списку. А тоді в цьому місті його називали знову і знову, аж поки... інші імена вже не мали значення. Мене сюди привело полювання. Ви з Яґареком... поєднані. Люди шепотілися про твоє дослідження. Про летючих монстрів і тавматургічні машини. Я знаю, що Яґарек знайшов те, чого прагнув. Те, для чого він пройшов тисячі миль. Ти б знехтував справедливістю, Ґрімнеб-ліне. Я прошу тебе... не робити цього.
Це здійснилося. Його судили й покарали. Все скінчилося. Ми не думали... ми не знали, що він може... знайти спосіб... що справедливість можна скасувати.
Я тут, щоб попросити тебе не допомагати йому злетіти.
— Яґарек — мій друг, — рівним голосом сказав Айзек. — Він прийшов до мене, щоб зробити замовлення. Він щедро заплатив. А коли... все пішло шкереберть... коли стало складно й небезпечно... він повівся хоробро й допоміг мені — нам. Він був на нашому боці, коли ми робили... щось неймовірне. І я завдячую йому життям. — Він поглянув на Лін й відвів очі. — Я перед ним у боргу... за ті всі випадки... Він був готовий піти на смерть, розумієш? Він міг померти, але залишився з нами, а без нього... не думаю, що ми впоралися б.
Айзек говорив тихо. Щиро, переконливо.
«Що він зробив?»
— Що він зробив? — спустошено запитав Айзек.
— Він винен, — тихо сказав Кар’учай, — у крадіжці вибору. Це — злочин другого рівня та ще й обтяжений особливою неповагою.
— Що це означає? — вигукнув Айзек. — Що він зробив? Що за хрінь ця крадіжка вибору? Мені це ні про що не говорить.
— Це єдиний злочин, який у нас існує, Ґрімнеб-ліне, — різким, монотонним голосом відповів Кар’учай. — Позбавити іншого вибору... забувши про конкретну реальність, абстрагуватися, забути, що ти — лише ланка в матриці, що в кожної дії є наслідки. Не можна забирати вибір в іншої істоти. Спільнота — це ж лише засіб... щоб в кожного був вибір.
Кар’учай знизав плечима і вказав рукою на навколишній простір.
— Ваші міські установи... тільки й говорять про індивідів... але душать їх нашаруванням ієрархій... аж поки в них залишається вибір хіба між трьома варіантами бідності.
У нас в пустелі значно менше ресурсів. Іноді ми терпимо голод і спрагу. Але в нас є всі можливості обирати. Окрім тих випадків, коли хтось забуває про реальність своїх товаришів, уявляючи, ніби він — щось окреме... І крадуть їжу, відбираючи в інших вибір її з’їсти, брешуть про здобич, відбираючи в інших вибір її вполювати, або зляться й нападають, відбираючи в іншого вибір не бути пораненим чи не жити в страху.
Дитина, яка краде плащ того, кого вона любить, щоб уночі вдихати його запах... вона позбавляє його вибору носити чи не носити плащ. Однак малеча це робить з повагою, з надлишком поваги. Проте в крадіжках іншого штибу навіть немає поваги, яка б їх пом’якшувала.