Музей покинутих секретів

І щойно тут угледів, мов батогом по очах, те, чого вони боялися: сніг зрадив!.. Перший, нетривкий і облудний листопадовий сніг, іно перемінився вітер і дихнуло з полудня теплом, — не витримав, подався, і над місцем, де була їхня криївка, виразно виступила на білім відтала, як прохукане вічко в замерзлій шибі, темна земляна вікнина.

Навіть звідси, з віддалі, бачив, як рудіє на ній падолист. А шляк би то трафив.

Вітер їх «всипав», розконспірував. І мала дитина б пізнала, що в тому місці під землею сидять люди й вариться страва, — три години жевріє гасовий вогник, доки дійде каша… Ах, холера. Недобра тут була криївка, відразу йому не сподобалася: неглибоко копана, невигідна (земля сипалася зі стелі й раз у раз шаруділа, напружуючи й без того випружені нерви!), — й на п'ятеро душ таки фатально затісна. Але наразі не мали іншої ради, як засісти тут і вичікувати. А тепер він ішов до міста й покидав товаришів напризволяще — на ласку південного вітру. До обіда мало б відлигнути, зарябіти такою самою ополонковою чорнотою й по інших відкритих місцях, наново тим маскуючи місце їхнього сховку, — повітря (потягнув носом) було вогке, аби лишень вітер не змінився… Але не було ради — небавом світатиме. Мусив іти. По цьому самому мокрому снігу.

Випростав руку з рукава шинелі — й сквапливим рухом, як колись робила мама, коли він ішов уночі з дому, перехрестив зачаєний у передсвітанній недвижності берег із чорною плямою на білім.

І шубовснув у потік.

Чортів вітер! Проклятий вітер!.. Так декламувала їм Гельця — вона силу-силенну віршів знала напам'ять, а він уже позабував усе зайве, чого колись учився, і з дива не міг зійти, змушуючи її читати ще і ще, аби лиш далі тривати зі звуком її голосу, який у темряві, напханій, як міх лубом, духом четвірка звошивілих хлопів (і вона — Вона! — мусила дихати їхнім сопухом!), ллявся й шелестів, мов шовк, мав враження, наче світиться сріблом: то Тичина? направду? отой самий, що нині славить Сталіна й колгоспи?..