Музей покинутих секретів

— Хе-хе… Погано ви собі, дорогенька, уявляєте ті часи, — він вирішує відновити поблажливий тон, і йому це почасти вдається, лиш сухі іскорки з-за окулярів потріскують рештками короткого замикання. — Якраз мою статтю сприйняли як ковток свіжого повітря! Журнал тоді ще, по старій пам'яті, вільнодумствував, останній острівець такий лишався, то вже після Нінелиного доносу і їм кисень перекрили… Нінель, бачте, мислила дещо подібно до вас, хе-хе, — (ач, який мстивий: вернув мені шпильку!), — ну, вам простимо за незнанням предмета, але жіноча логіка, знаєте… Жінки завжди кидаються боронити своїх, у цьому вони — як євреї…

Він ще й антисеміт?

— Жінки різні бувають. І євреї, наскільки мені відомо, також.

Адька знову схвально гигикає — він уже змирився з тим, що так скоро, як гадалося, ми звідси не вийдемо, і, кивнувши офіціантові, щоб прибирав зі столу, витягає назад сховані, було, до кишені цигарки й закурює.

— Можна й мені? — несподівано просить Лисий. Досі він не курив. Значить, я його таки дістала. І, схоже, непомалу. Блін, Коломбо я чи ні?.. Час перебирати ініціативу в свої руки:

— Тобто, якщо я правильно зрозуміла, Ніна Устимівна вирішила, що Ваш виступ міг зашкодити кар'єрі її чоловіка, й завдала Вам випереджального удару?

Він мовчить — наче повторно перетравлює той удар.

— В спину, — каже по паузі, затягуючись із жадібністю старого курця, аж борлак йому напинається, — і я бачу, який він втомлений. Мокрий і втомлений. І старий. — Це був удар в спину. Вона, по суті, зламала мені життя, ваша, — перекривлює з їдким посміхом, — «Ніна Устимівна»… На відміну від неї, номенклатурного поріддя, в мене ж ніякої протекції не було. Мене й посадити могли запросто — і не по політичній статті, а по кримінальній. За яке-небудь тунеядство чи хуліганство, як садили всіх, хто гучного імени не мав, — робітників, студентів, усяку політичну голоту… І пес би не гавкнув. Ви хоч розумієте, що це було таке, — (голос йому наливається вже сценічним пафосом, враження, наче він сам себе накручує) — бути звільненим за політичним звинуваченням, за «ідейні помилки»? Ви собі уявляєте хоч приблизно, як міг вижити в Києві сімдесятих мистецтвознавець, якого ніде не беруть на роботу? Як прогодувати родину з малою дитиною?.. — (тут я могла б йому зауважити, що я й сама була такою дитиною, і що нашу родину, після того як батька вкинули в дурку, годувала мама, але не думаю, що це б його збило, — він, схоже, досі триває в переконанні, що він один такий зацілів на світі). — Що це значить — поневірятися по випадкових підробітках? Писати під чужими іменами рецензії за дванадцять рублів і вважати це удачею? — (щось подібне, не виключено, може невдовзі чекати й на мене, але краще я промовчу). — Дружина від мене пішла, не витримала, теж комфорту хотіла… Як сказано у Шекспіра, — він кривить рота, як на чергове «хе-хе», тільки цим разом безгучне, — о кволосте, тобі наймення — жінка…