Трудівники моря
- Автор: Гюго Виктор
- Год: 1866
- Язык: украинский
- Переводчик: Степан Пінчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Трудівники моря». Краткое содержание книги:
Переклад з французької, примітки та післямова Степана Пінчука.
Таке трапляється з тими, хто вигадав собі доброго бога, такого собі благодушного дідугана.
Тепер Летьєрі в своєму душевному стані чітко розрізняв тільки одне: усмішку Дерюшетти. Все, крім цієї усмішки, було пітьмою.
З певного часу, безперечно, через втрату Дюранди, яка по-своєму відбилась і на Дерюшетті, чарівна усмішка появлялася на обличчі дівчини все рідше й рідше.
Здавалось, що Дерюшетта була чимось стурбована. Зникли її дитяча грайливість і безтурботність пташки. Коли на світанку лунав гарматний постріл, Дерюшетта не вітала більше схід сонця реверансом і словами: «Бум! Ви вже тут? Ласкаво прошу!»
Не раз у неї був такий серйозний вигляд, що жаль було дивитись на цю ніжну істоту.
Часом вона силкувалась усміхатися до меса Летьєрі, аби хоч трохи розважити його, але її веселощі тьмяніли з дня на день, ніби вкривалися пилом, як крильця в метелика, прохромленого шпилькою. Додаймо, що зажурена журбою дядька — буває ж відбите горе, — чи з якихось інших причин Дерюшетта стала дуже набожною. За часів колишнього парафіяльного священика, Жакмена Ерода, вона, як пригадуємо, заглядала в церкву не більше ніж чотири рази на рік. Тепер вона стала її ревною відвідувачкою. Вона не пропускала жодної служби ні в неділю, ні в четвер. Побожні парафіяни із задоволенням помітили в ній цю переміну. Бо то ж велике щастя, коли молода дівчина тікає від чоловіків-спокусників і навертається до бога.
Тоді бідні батьки можуть бути спокійні, що донька не накоїть ніякого лиха.
Увечері, якщо дозволяла погода, Дерюшетта прогулювалась годину-другу в саду «Оселі відважних». Вона завжди блукала там одна і була майже такою ж задумливою, як і мес Летьєрі. Спати Дерюшетта лягала останньою. Це не заважало Дус і Грас завжди трохи підстежувати за нею, бо шпигунство — неодмінна властивість людей у становищі слуг: так вони розганяють нудьгу підневільної роботи.
Щодо меса Летьєрі, свідомість якого була наче в підвішеному стані, ці невеличкі зміни в поведінці Дерюшетти пройшли повз його увагу. Зрештою, він не надавався до ролі дуеньї. Він навіть не помічав, з якою акуратністю Дерюшетта відвідує церковні служби. Його упередження супроти духівництва і церкви було таким затятим, що навряд чи його потішила б її ревність.
Це не означає, що його душевний стан не міг змінитися. Горе — це хмара, і воно змінює свою форму. Ми казали вже, що подеколи і сильні душі приголомшує раптове нещастя, але не повністю. Мужні люди, такі, як Летьєрі, через деякий час оволодівають собою. У відчаю свої захисні ступені. Спершу людина пригнічена, потім засмучена, затим її охоплює скорбота, яка переростає в меланхолію.
Меланхолія — це сутінки. Страждання під час меланхолії переливаються у втішний смуток. Меланхолія — це щастя в печалі.
Одначе такі елегійні переходи були не властиві для Летьєрі: ні особливості його натури, ні характер лиха, яке спало на його голову, не допускали цих відтінків почуття.
Тільки під ту пору, коли ми знову повернулися до нього, перший приплив безнадії почав спадати: не ставши веселішим, мес Летьєрі лишався таким же бездіяльним; він іще сумував, але останнім часом не здавався таким понурим; до нього до певної міри повернулася здатність сприймати факти і події, і він почав зазнавати на собі дію того дивовижного явища, яке можна було б назвати поверненням до дійсності.
Того дня, сидячи в нижній залі, він не прислухався до розмов, але вже чув їх.
Одного разу вранці Грас прибігла з урочистим виглядом сказати Дерюшетті, що мес Летьєрі зірвав бандерольну стрічку з газети.
Навіть неповне сприйняття дійсності є вже по суті гарною ознакою. Це — видужання.
Велике нещастя приголомшує. І таке неповне сприйняття рятує людину від апатії.
Однак це поліпшення душевного етапу уявляється погіршенням. Раніше забуття приголомшувало скорботу, свідомість була затуманена, людина майже нічого не відчувала, а тепер погляд прояснювався, ніщо перед ним не сховається, все вона бачить ясно, все починає завдавати біль. Рана відкривається. Страждання викликає найменша дрібниця. Все знову оживає в пам'яті. А пригадати все — значить тужити за всім. У цьому поверненні до дійсності завжди є якийсь відтінок гіркоти. Людині стає ніби легше, але ж і важче. Ось що відчував Летьєрі. Він усвідомлював свої страждання.
Те, що повернуло Летьєрі до відчуття реальності життя, було справжнім потрясінням.
Розкажемо ж про подію, яка призвела до цього.
Якось по обіді, 15 чи 20 квітня, у двері нижньої зали «Оселі відважних» постукали двічі — так звичайно стукає листоноша. Дус відчинила двері. Справді, принесли листа.