Різник із Городоцької

— Я називаюся паном Кошовим. Можеш звати мене паном Климентієм, паном адвокатом, як тобі зручно. Я буду тебе захищати, — сказав він.

— На мене не нападали, — спокійно, зовсім по-дитячому пояснив хлоп. — Луку ніхто не кривдив. Мама казали, що Пуку гріх кривдити, Божа людина.

— Отож. Апостол, святий Лука, — кивнув Клим. — Ти знаєш, чому ти тут?

— Це лікарня, — відповів парубок і зараз говорив серйозно, з вірою в себе та свої слова.

— Яка лікарня?

— Інша.

Чорт забирай, слова з нього доводиться витягати кліщами!

— Інша, ніж яка, Лукане?

— Ніж та, де я вже був. Теж окрема кімната і ґрати на вікнах. Спати твердо. Тільки я, паночку, не скаржуся. Не треба мене бити.

— Чекай, тебе хтось бив? — насторожився Кошовий. — Де, коли, скільки разів? Кажи, не бійся.

— Не, — Лука посміхнувся на весь широкий рот, з кутика потекла тоненька цівка слини. — То вони мене най ся боять. Я хтів би видіти того, хто мене зачепить, паночку. То більше лякають. Думають: як дурний хлоп, так і не дужий, слабий.

— Ти справді вважаєш себе дурником, Лукане? — Клим трохи подався вперед.

— Не, — він мотнув патлатою головою. — Я не є аж такий дурник. Хоч і не є такий розумний, як ось всі пани довкола. Та вшєкі люди потрібні.

З цим важно не погодитися.

— Авжеж, — кивнув Кошовий. — Тепер скажи мені, чого ти постійно в лікарнях. Що болить?

— Коли нічого. Коли — отут, — велика долоня накрила вузького лоба, і Кошовий знову мимоволі зазначив: ліва рука.

— Кажеш, голова болить? І часто?

— Не. Знаєте, коли ходжу по вулицях сам, бачу якихось кобєт, що посміхаються й моргають, тоді починає боліти. Тому мама й казали: сиди вдома, Лукане. По господарству допомагай. Як не то, міхи дядькам вантаж на двірці[20] чи десь на базарі. Сили, кажуть, вистачає в тебе на двох, а то й на трьох.

— Правду каже?

— Чого ж, — радо погодився Лука, стиснувши й показавши Кошовому свої кулачиська. — Троха Є;

— А з кобітами як даєш собі раду?

— Якось уже даю, — відмахнувся той.

— Маєш, може, яку приятельку, чи шукаєш їх десь?

— Он там шукаю, — Лука кивнув головою кудись через Климове плече, в бік віконечка. — Ходи зі мною, покажу.

— Ні, Лукане. Поки ти мусиш бути тут.

— Та розумію, — посмішка повільно сповзла з лиця. — Вони кажуть, що я дівку забив.

Кошовий напружився. Шукав способу, як перевести розмову в потрібне русло, і — маєш, хлопець сам заговорив.

— А ти — забивав чи ні? Як сам вважаєш?

— Не знаю, — Лука знизав могутніми плечима. — Я подивитися хотів, що вони тамки виробляють. Потім заболіло дуже, — він знову торкнувся пучками лівої руки спершу скроні, потім — лоба. — Аж у очах темно стало. Без того ніч, та іще маєш клопоту.