Книга кладовища

— Що це таке? — спитав настрашений Ніх.

— Правильна їжа, — відповіла панна Лупеску. Все це відбувалося у склепі. Вона поставила на стільницю два пластикові контейнери і зняла з одного кришку.

— Це буряково-ячмінний суп, — вказала вона на перший контейнер. Потім на другий: — Це салат. А тепер їж. Я приготувала їх для тебе.

Ніх втупився очима в панну Лупеску, в надії, що та пожартувала. Їжа, яку приносив Сайлас, була переважно пакетована, куплена в місцях, що працюють допізна й де не ставлять зайвих питань. Ніхто й ніколи не приносив йому їжу в пластикових слоїках з кришками. Хлопчик мовив:

— На запах — жахливо.

— Якщо не з'їси суп зараз, буде ще гірше, бо він вистигне. Їж давай.

Ніх був голодний. Він взяв пластикову ложку, занурив її в пурпурово-червону рідину і став їсти. Страва була густою, неприємною і незвичною, але він не зупинявся.

— А тепер салат! — сповістила панна Лупеску й відкрила другий слоїк. Там лежали накраяні великими шматками сира цибуля, буряк і помідори, политі густою кислою заправкою.

Ніх поклав до рота шматочок буряка і став жувати. Відчуваючи, як збирається слина, хлопчик зрозумів, що як ковтне, то виблює.

— Я не можу це їсти.

— Це корисно.

— Мене знудить.

Вони свердлили одне одного поглядами — маленький хлопчик з розкуйовдженою сірою чуприною і худа бліда жінка з ретельно зачесаним сивим волоссям.

— Ти з'їси ще один шматочок.

— Не можу.

— З'їси один, або не встанеш, поки не доїси всього.

Ніх взяв шматочок кислого помідора, пережував і спромігся ковтнути. Панна Лупеску закрила контейнери кришками і склала їх у пакет. А далі заявила:

— А тепер — уроки.

Була середина літа. Повністю не темніло майже до півночі. І о такій порі не було жодних уроків, бо коли Ніх не спав, то бавився у нескінченних теплих сутінках, досліджував кладовище чи видирався кудись.

— Уроки? — перепитав він.

— Твій опікун сказав, що було б непогано, якби я тебе чомусь навчала.

— У мене є вчителі. Летиція Борроуз вчить мене писати і читати, а пан Пенніворс викладає мені свій «Повний освітній курс для юних джентльменів з додатковими матеріалами для потойбіччя». Я вчу географію і все, що треба. Мені не потрібні додаткові уроки.

— Тоді ти на всьому знаєшся, еге ж, хлопче? Тобі шість, і ти вже в усьому обізнаний.

— Я такого не казав.

Панна Лупеску схрестила руки на грудях і сказала:

— Розкажи мені про гулів.

Ніх намагався згадати, що йому за ці роки розказував про гулів Сайлас.

— Триматися від них якнайдалі.

— І це все, що ти знаєш? Да? Чому від них треба триматися якнайдалі? Звідки вони беруться? Куди потім ідуть? Чому не можна стояти коло брами гулів? Га, хлопче?

Ніх знизав плечима і похитав головою.

— Які ти знаєш види істот? — запитала панна Лупеску. — Ну?

Хлопчик задумався на мить.

— Живі, — вимовив він. — Е-е. Мертві.

Знову пауза, а потім невпевнено додав: