Кишеня, повна жита

Вона спробувала приглушити певну безнадію, що пролунала в її голосі. «Можливо, — подумала вона, — весь світ складається з пройдисвітів — чи просто їй не щастить зустрічати людей порядних?»

Вона була високою дівчиною з довгими ногами, не вельми вродливою, але її любов до життя та добре серце надавали їй особливого шарму. Вона вміла рухатися з витонченою елегантністю, а довге брунатне волосся, яке блищало на сонці, робило її чарівною й привабливою. Вона скидалася на струнку молоду кобилу шляхетної крові — можливо, до цього спричинилося її тривале спілкування з кіньми.

Вона дуже добре знала, яке шахрайство процвітає у світі кінських перегонів, а тепер, схоже, їй доведеться познайомитися і з шахрайством у світі фінансів. Хоч попри всі ці міркування скидалося, що її свекор, з яким вона досі не зустрічалася, був у тому, що стосується закону, стовпом порядності. Усі ці люди, які вихвалялися тим, що «прокрутили оборудку», були однакові — в юридичному розумінні вони завжди примудрялися перебувати в рамках закону. А проте їй здавалося, що Ланс, якого вона кохала і який одного разу переступив межу в дні своєї молодості, є набагато чеснішим, аніж усі ті практики успішного махлювання у світі фінансів.

— Я не хочу сказати, — пояснив Ланс, — що він шахрай, він далекий від цього. Але зірвати куш він уміє.

— Іноді, — сказала Пет, — мені здається, я ненавиджу людей, які зривають куш. — Але ти його любиш, — додала вона.

Це було ствердження, а не запитання.

Ланс замислився на хвилину, а тоді промовив здивованим голосом:

— А ти знаєш, кохана, схоже, я й справді його люблю.

Пет засміялася. Він обернув голову й подивився на неї. Його очі звузилися. Яка ж вона мила! Він кохав її. Він не помилився, пожертвувавши задля неї всіма вигодами життя.

— Ти знаєш, у якомусь розумінні це пекло — повернутися назад до міського життя. О п’ятій вісімнадцять ти вже вдома. Таке життя не для мене. Я почуваюся набагато краще серед вигнанців і банкрутів. Але, мабуть, треба колись кинути якір. А якщо я триматиму у своїй руці твою руку, то цей процес може навіть принести мені втіху. І якщо старий вирішив помиритися, то було б гріх не скористатися цим. Мушу признатися, я був дуже здивований, коли одержав його листа… Подумати тільки, Персівал утратив його довіру. Персівал, ідеальний хлопчик. Але мушу признатися, Персі був завжди лукавим. Лукавим і хитрим.

— Я не думаю, — сказала Патрисія Фортеск’ю, — щоб твій брат Персівал сподобався мені.

— Не примушуй мене налаштовувати тебе проти нього. Персі і я ніколи не ладнали між собою — більш мені немає чого сказати. Я розтринькував свої кишенькові гроші, він їх складав. Я мав друзів цікавих, але з поганою репутацією, Персі налагоджував те, що він називав «корисними контактами». Ми були протилежними полюсами. Я завжди вважав його телепнем, а він, знаєш, іноді мені здавалося, що він ненавидить мене. Не знаю, за що саме…

— Мені здається, я розумію, чому він тебе ненавидів.

— Справді розумієш, моя люба? Ти така розумниця. Ти знаєш, я не раз думав, — це досить таки фантастичне припущення, — але…