Золотий дім

Того року знайшлися люди, які заявили, що новий президент — мусульманин, почалася ота вся маячня зі сфабрикованою метрикою, і ми не збиралися дозволити заманити себе в третьорядну пастку вузьколобої упередженості. Ми знали про Мухаммеда Алі й Каріма Абдул-Джаббара, і через кілька днів після того, як літаки врізалися в будинки, ми всі, що були в Садах, згідно постановили не оскаржувати безневинних за злочини винуватців. Ми пам’ятали ту боязливість, яка змушувала таксистів прикрашати панелі приладів прапорцями й клеїти на захисні екрани наліпки «Боже, благослови Америку», а напади на сикхів у тюрбанах змушували нас червоніти за неотесаність наших співвітчизників. Ми бачили хлопців у футболках «Не звинувачуйте мене — я індус» і не звинувачували їх, тільки нам було незручно, що вони відчувають потребу носити на собі конфесійні декларації, аби почуватися в безпеці. Коли місто заспокоїлося й повернулося в звичну колію, ми відчули гордощі за своїх співмістян, нью-йоркців, за їхній здоровий глузд, отож ні, тепер ми не збиралися влаштовувати істерик через це слово. Ми вже читали книжки про пророка, Талібан і так далі, й не вдавали, що все в них розуміємо, але я почував себе зобов’язаним дізнатися більше про місто, з якого прибули Ґолдени і якого вони не хотіли називати. Довгий час мешканці цього міста відчували гордощі за міжкультурну гармонію, багато індусів у ньому не були вегетаріанцями, а багато мусульман їли свинину, і це було прогресивне місце: його вищі ешелони були світськими, а не релігійними, і навіть тепер, коли цей золотий вік відійшов у минуле, насправді індуські екстремісти утискали ісламську меншість, тож цій меншості слід було співчувати, а не боятися її. Я дивився на Ґолденів і бачив космополітів, а не релігійних фанатиків, і це саме бачили мої батьки, тож ми залишили все, як є, і нам було з тим добре. Ми залишили все, що дізналися, для себе. Ґолдени втікали від терористичної трагедії й жахливої втрати. Їх варто було зустріти з відкритими обіймами, а не боятися.